Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен ніжно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.
– Златко!
– Як я виглядала тебе, Арсене!
– Я теж, мила, ждав цього часу!
– Але ж ти завтра їдеш?
– Мушу, кохана. Насувається війна.
– Я знову ждатиму на тебе.
Він ніжно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці звернули праворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.
Запорожці в'їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Калиновий міст.
Як змінилося за ці дні місто! Тисячі російських стрільців та українських козаків-сердюків затопили вулиці й майдани. На валах кипить робота: лагодять палісад, складають у штабелі лантухи з землею латати проломи у стіні, встановлюють гармати. До Калинового мосту поспішають зі своїм домашнім скарбом городяни: хто не може зі зброєю в руках захищати місто, поспішають за Дніпро. Мчать на конях гінці. Лунають накази і розпорядження старшин, часто підкріплені лайкою. Палахкотять під великими закопченими котлами смолисті дрова, привезені з Чорного лісу, – кашовари готують обід. Шум, гамір, крики. Але на всьому лежить печать тривоги і неспокою. В тому шумі й гаморі не чути веселих вигуків і сміху.
Чигирин ще дуже добре пам'ятає торішню облогу, тому серйозно готується до нової.
Гриву запорожці знайшли біля сердюків полковника Коровки. Разом з іншими вояками він працював на валу, забиваючи в земляну стіну міцні дубові палі. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязі, з натугою піднімав важку дубову бабу і з люттю опускав униз. Побачивши друзів, спроквола витер спітнілого лоба і не поспішаючи спустився додолу.
– Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? – запитав Звенигора, потискаючи козакові руку. – Роман ще й досі в темниці?
– А де б же йому бути? Не так його стереже Трауерніхт, щоб легко визволити!
– В тому ж самому льосі?
– В тому самому. Біля дверей невідступно чатує двоє вартових.
– Ви не пробували поговорити з ними?
– Нічого не виходить. Не вступають у розмову.
– Хай йому чорт! Так підкупити треба!
– Я ж кажу: такі цербери, що й на мову не здаються! Як же підкупиш?
– Романа нікуди не виводили? Не допитували?
– Не знаю. Я ж не можу там сидіти цілий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомі там знайшлися, – допомогли. Зате маю тепер обов'язки, і не завжди щастить відлучитися.
– Не багато ж ви встигли зробити, – розчаровано промовив Звенигора. – Де ж нам знайти Рожкова? Може, він придумав що-небудь?
Грива ображено знизав плечима.
– Рожков знає те, що й я… Та ось і він!
Кузьма Рожков здалеку помітив вершників і безпомилково впізнав запорожців. Привітно усміхаючись, він поспішав до них. Подавши всім руку і запримітивши, що Грива насупився більше, ніж завжди, Рожков відразу збагнув причину настрою товариша.
– Що, брате Гриво, перепало вже?
– Перепало, – похмуро сказав той. – Арсен думає, що тут нам легко було.
– Я не думаю цього, – заперечив Звенигора роздратовано. – Але могли ж ви до цього часу придумати що-небудь!
– Не треба поспішати, – сказав Рожков. – Поспішиш – курей насмішиш! Поки Роман у Чигирині, доти він у відносній безпеці. Я просив генерала Гордона, і він розмовляв з Трауерніхтом. Німець не обіцяє звільнити свого кріпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.
– Він першого-ліпшого дня може вивезти його звідси, а тоді – шукай вітра в полі! Десь тихо закатує – і не дізнаємося.
– Ну, що ж, головою об стіну не битимешся…
Звенигора з досадою стукнув руків'ям шаблі.
– Ех, чорт! Я гадав, ви кмітливіші… Не можемо ж ми сидіти тут кілька днів! Мусимо якнайшвидше мчати до Січі! Треба сьогодні, не відкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хід шаблі!
– Це можна зробити не раніше вечора, – сказав стрілець. – Удень нічого про це й думати. Нас схоплять, мов куріпок. І самі загинемо, і Романові не допоможемо.
Раптом з замка ударила гармата. Постріл був такий сильний і несподіваний, що всі оторопіли на мить. За першим пострілом ударив залп усіх гармат. Задвигтіла земля. У вухах задзвеніло. Коні тривожно заіржали, затупотіли, присідаючи на задні ноги.
– На бога, що трапилося?
– Турки-иІ Турки-и! – пролунав із замка чийсь гучний голос. – Зачиняйте ворота!
Запорожці вискочили на вал. Звідси видно було всі підходи до міста з півдня, заходу і сходу. Звенигора кинув швидкий погляд на далекий краєвид і зціпив зуби.
Вдалині котилася по полю темна хвиля. Широкі лави кінноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, від Суботова, понад Тясмином ішли яничари.
– Ну, от – почалося! – сказав Метелиця.
– Так, почалося. Незабаром вони будуть під стінами міста. І якщо ми не хочемо опинитися в облозі, то повинні негайно тікати звідси, – сказав Звенигора, в думці картаючи себе за те, що заїздив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. – Що будемо робити, браття?
– А що – їхати на Запорожжя! – висловив загальну думку Метелиця.
