Ромодановський задумався. Ні, що не кажи, а треба віддати цьому запорожцеві належне: розумний, хоробрий достобіса! І міркує, як зрілий досвідчений воїн, дарма що молодий… Може, він поспішив, відмовивши в його просьбі, думає воєвода. Одне слово Трауерніхтові – і той випустить свого колишнього кріпака. Враз думка воєводи сягає на кілька років назад… Грізні заграви осявають береги Дону і Волги, – то проходять повстанці Разіна… Вогонь повстання розростається, шириться і заливає усе нові й нові місцевості Російської держави, докочуючись мало не до Москви. Відгомін того повстання ще довго стрясав землю і ледве не коштував йому життя під час заворушень на Харківщині і Білгородщині. Князь пригадує в одну мить і те, що ватажком того заворушення був Сірко… Сірко! Напружені взаємини склалися з ним у воєводи. Ромодановський знає, що кошовий отаман не забув, з чиєї милості був запроторений аж на Іртиш після придушення харківських заворушень, яких зусиль йому коштувало разом з кількома засланими раніше разінцями втекти звідти і, вже літній людині, подолавши десятки небезпек, знову прибути на Запорожжя… Розуміє боярин, що Сірко – незвичайна людина, що тільки він може разом з запорожцями успішно відбивати криваві наскоки татар і сам у відповідь робити спустошливі походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою, але холодно. Не згадує йому старого, однак і не забуває, що той не терпів утисків і знущань не тільки з боку татарви, а й од своїх панів… Воєвода розуміє, що кошовий не хоче приводити своє військо під Чигирин, щоб тут не зустрітися з ним… Ну, що ж – хай промишляє на Низу! Там він зі своїми шибайголовами принесе більше користі… А Трауерніхтові нічого говорити не буде! Не стане він, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може, завтра здійме на нього руку!
Поки боярин думав, Звенигора стояв непорушно, з цікавістю спостерігаючи, як змінюється обличчя воєводи. Нарешті, Ромодановський підвів на нього очі.
– Я напишу кошовому. Завтра тобі передадуть мого листа – відвезеш на Січ. Та, на всякий випадок, запам'ятай: запорожцям – лишатися в Січі і частиною своїх сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на Аккерман, в Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиною – напасти на Кизи-Кермен. Бажано взяти фортецю. Треба добре налякати татар, щоб новий хан Мюрад-Гірей почував себе під Чигирином, мов карась у ятері!.. Ти зрозумів мене?
– Зрозумів, ваша світлість.
– Тоді – йди! З богом!
– Ну, що? – кинулись до Звенигори запорожці.
– Ет, не питайте! – сказав розчаровано Арсен. – Ворон воронові ока не виклює!.. Пани скрізь однакі, хай їм грець! Боярин відмовився допомогти!
– То маємо шаблі в руках! – домагався свого запальний Сікач. – Силою визволимо Романа! Їдьмо негайно!
– А то, панове, думка! – підтримав його не менш гарячкуватий Спихальський. – Гайда на Січ! Візьмемо півкуреня козаків, повернемося до Чигирина – хай тоді начувається тен шваб!
Почалася суперечка. Сікачеві і Спихальському протистали Метелиця і Товкач.
– Ви як маленькі діти! – сердився Метелиця. – Шаблями! Шаблями! А що з того вийде – не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про все дізнаються, подивляться, винюхають, а тоді й візьмемося за діло! Треба обхитрити Трауувер… Траер… Тьху, чорт, язика зламаєш, поки вимовиш!.. Траверніхта, грім на його голову!
– Батько правильно мислить, – сказав Звенигора. – Наосліп нападати – карк зламати! Пошукаємо іншого шляху, розумнішого. Не завжди ж треба на рожен перти! Але це – в майбутньому. Вирушаємо назад завтра. По дорозі я хочу на півдня заглянути додому, якщо ви згодні…
Арсен скучив за рідними, за Младеном, Якубом, а особливо за Златкою. Якщо раніш, навіть у неволі, він спав безтурботним молодечим сном, то тепер вечорами довго не міг заснути. Перед очима зринали картини минулого, довго і невідступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорогої дівчини. Як їй там, у Дубовій Балці? Що робить? Про що думає? Чи не жалкує, що поїхала з ним у чужу країну?
Товариші зрозуміли його почуття.
– Безперечно, заїдемо, – сказав Метелиця.
А пан Мартин аж просяяв: йому й досі згадувалися смачні пиріжки з сиром і сметаною та шулики з медом, якими пригощала їх Арсенова мати. Того дня він уперше за багато років по-справжньому вдосталь поласував смачною їжею. Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по-людськи.
– Ще б пак! – крякнув задоволено пан Мартин. – Чом би нам і не заїхати? Для козака сто верст – не гак, коб лиш попоїсти всмак!
