– Ну, з чого ти взяла? – зволікав із відповіддю Арсен. – Він живий. Залишився в Чигирині…
– Не захотів їхати сюди з тобою? – В її голосі враз забриніло почуття враженої гордості.
– Та ні ж бо! Його там затримали важливі справи… А тобі що? Ти часом не того…
Стеха раптом пустила стремено і, не відповідаючи, побігла відчиняти ворота. Арсен, дивлячись на її стрункі ноги, що виблискували з-під плахти, на розкішну русяву косу, сумно усміхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якій опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовій Балці він не має права.
Запорожці в'їхали в двір. На крик Стехи з хати попереду всіх вискочив Яцько. За ним вибігла мати. Нарешті, підтримуваний попід руки Якубом і дідом Онопрієм, на ґанок вийшов воєвода Младен.
Звенигора з одних обіймів переходив до інших. Спихальський, теж на правах доброго знайомого, чоломкався з усіма, сповнюючи двір своїм могутнім голосом. Метелиця, Сікач і Товкач статечно відвішували традиційні запорозькі поклони.
Мати зразу почала збирати на стіл. Їй допомагали Стеха і Златка. Чоловіки сиділи на колоді, вели жваву розмову. Кожному було що спитати і розповісти. Один пан Спихальський встигав на два боки: допомагав жінкам носити страву, кухлі, вишнівку та слив'янку і підкидати до загальної розмови свої несподівані смішні словечка.
Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви, йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом…
– Ох, що то за розкіш, панове! – басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив'янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт. – М-м-м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!
– Не поспішай, пане Мартине, хвалити, – сказав дід Онопрій, встаючи з-за столу. – Є на світі і кращі речі!
Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.
Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.
– О, пан Єзус, яка то втіха! – І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. – Цо то єсть, пане?
– Мед, пане Мартине… Варений мед.
– О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!
Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці з Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Звенигора ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.
– От і війна, Арсене? – спитав воєвода. – Сьогодні прискакав гонець – закликав усіх здатних носити зброю до війська…
– Чекаємо незабаром Кара Мустафу.
– З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!
– Вам рано, воєводо, про це думати… А якщо бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!
– Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, – вставив Якуб. – Чи не поїхати б і мені під Чигирин?
– Ні, ні, – гаряче заперечив Звенигора. – Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці… Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.
– Так, Арсен правду каже, – погодився Младен. – Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки… Та як тільки я стану твердо на ноги, я поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живий – і ми знову піднімемо людей проти тиранів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!
Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Звенигора мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.
Пізно ввечері полягали спати.
Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів, устав із свіжого лугового сіна, відчинив виплетені з лози двері і вийшов із клуні.
Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухе – на тисячу ладів – кумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.
Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні двері – з темряви майнула невеличка біла постать.
– Златко!
