– Ваш син, паніматко, то єсть найперший у світі лицаж! – вигукував пан Мартин. – В одному бою біля турецької річки Кизил-Ірмак ми з ним удвох поклали щонайменше сотню яничарів! Арсен накидався на них, як лев, як гепард, – і кришив, бив, розтинав їх шаблюкою до самого пояса, нєх буду проклятий, якщо брешу!.. А на морі! О, виділи б ви, як він змагався з розлютованою стихією! Три доби тримав стерно, поки не привів корабель до берега… Потім нас вшисткіх визволив з неволі агарянської, нечестивої… Привів до рідної землі і тутай, під Чигирином і на Дніпрі, хоробро бився з нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду кажу, як бога кохам!
Звенигориха схлипувала, радіючи і страхаючись за сина. Дід Онопрій гладив почервонілу від хвилювання лисину. А Стеха аж світилася від захоплення! От який у неї брат!
Але як тільки Спихальський кидав знову на неї ніжний погляд, дівчина відверталася або виходила з хати.
Роман теж відвертався, щоб пан Мартин не помітив у його очах веселих іскринок сміху. «Ну й пан Мартин, пан Мартин, – думав дончак. – Славний ти чолов'яга! І вдатний до всього: і ворога бити, і горілочку пити, і впопад добре слово мовити… А от накидати оком на Стеху – тут тобі, пане Мартине, зась! Тут ти облизня піймаєш, їй-богу! Дай-но тільки мені зовсім видужати – так і зашлю сватів до Стехи… Славна дівчина!.. І нікуди я вже з-над Сули не поїду: ні на Дон, де в мене ні кола ні двора, ні в рідне сільце під Тулою, де Трауерніхт з мене живого шкуру спустить!» І він крадькома ніжно поглядає на Стеху, милуючись її красою.
Арсен найчастіше проводив дні зі Златкою і Младеном. Младен зовсім видужав і поривався у Болгарію. Затримували його різні причини: спочатку рана, потім хотів дочекатися Арсена з війни, тепер – усі гуртом вирішили, що поїде він тоді, коли Арсен і Златка повінчаються і відгуляють весілля. Весілля ж відкладали через хворобу Спихальського.
А коли Младен особливо гостро відчував тугу за Болгарією, за своїми побратимами по зброї і поривався в путь. Арсен говорив:
– Ще встигнете, воєводо, схрестити шаблі з Гамідом!
– Ти ж не схрестив, хоч обіцяв, – колов у відповідь Младен.
– Не все те можеться, що хочеться.
– Я не дорікаю. Арсене. Навіть радий, що Гамід не зустрівся тобі на шляху. Помститися над ним – то мій привілей!
Вони багато і довго говорили про майбутнє життя Златки, про можливість зустрічі з Младеном. Старий воєвода обіцяв через кілька років, коли рука вже не в силі буде тримати яничарку, назовсім приїхати в Дубову Балку, де йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, і кожен мимоволі думав про те, чи вижив ага під час неодноразових штурмів Чигирина, чи, може, наклав головою. А найчастіше згадували Анку, і ці спогади, сумні і світлі, найдужче зближували їх.
У житті Златки й Арсена це був найщасливіший час. Минули, канули в безвість важкі злигодні й небезпеки, які стрічалися на їхньому шляху. Відшуміла, мов горобина ніч, спустошлива кривава війна… їхні почуття, ніжні, сильні, красиві, з якими вони не таїлися, ніби вихлюпували з їхніх молодих сердець. Златка від кохання розквітла. Її очі, теплі, сині, мов літнє море, шукали Арсенових очей і не могли відірватися від них. Жартуючи, вона погрожувала своєму милому, що поїде в Січ і випише його з запорозького реєстру, щоб він був завжди з нею.
– Жінок у Січ не пускають, – сміявся Арсен.
– Я вже якось доберуся до вашого кошового. Та на Запорожжя довелося виїхати не Златці, а Арсенові, і то дуже спішно.
Одного дня прискакав гонець і сповістив, що всі запорожці мусять прибути до Січі на раду.
– Це ненадовго, – втішав Арсен Златку.
– Але небезпечно.
– Ну, яка там небезпека! Виберемо нового кошового Напевне, це знову буде Іван Сірко, якщо не захворіє ста рий… Вип'ємо на радощах кілька бочок горілки та меду – і додому…
Златка нічого не сказала. Тільки сині очі потемнішали від внутрішнього хвилювання.
За кілька днів у Дубову Балку заїхали запорожці з Лубен і Лохвиці, і Звенигора з Романом поїхали разом з ними. Спихальський поривався теж, та ще ледве дибав по хаті. Зажуреним поглядом дивився на від'їжджаючих, побивався:
– А най його мамі, яке лихо спіткало чоловіка! Ні тпр-р-у, ні ну! Сиди, пане Мартине, на припічку, як пес на прив'язі! Тьфу!
Лист запорожців дійшов до султана. Розлютований невдалими походами під Чигирин, Магомет Четвертий ошаленів від такого нечуваного нахабства якихось волоцюг, голодранців, що посміли насміятися з намісника бога на землі. Драгомана з полонених козаків, який прочитав і переклав листа, звелів негайно скарати, а сувій жовтавого цупкого паперу кинув собі під ноги – потоптав, а потім спалив над свічкою.
– Я знищу Запорожжя! – закричав несамовито. Той крик долинув до всіх закутків великого султанського палацу. Здригнулася двірцева варта. Зблідли паші і чауші, впали ниць у тронному залі, чекаючи виходу свого володаря.
– Я зрівняю з землею їхню мерзенну Січ! – вереснув ще дужче султан, помутнілими від гніву очима оглядаючи зігнуті спини підданих.
