Візир, паші, великий муфтій, вчені мулли, чауші луною відгукнулися:
– Воля хондкара – воля аллаха!
Наприкінці грудня, зимової студеної ночі, кримський хан, виконуючи наказ султана, з сорокатисячною ордою і п'ятнадцятьма тисячами яничарів і спагіїв, присланих морським шляхом з Туреччини, таємними дорогами, відомими тільки найдосвідченішим провідникам, підходив до Січі.
Ще в Бахчисараї він разом з своїми мурзами і гениш-ачерасомnote 31 Мурас-пашею обміркували, як знищити кубло гяурських розбійників – Запорозьку Січ. Усі зійшлися на тому, що найкраще застукати запорожців зненацька, коли вони не чекають нападу і коли їх у Січі найменше. Відомо, що на зиму запорожці розходяться по зимівниках, зоставляючи лише шістсот-сімсот чоловік для охорони фортеці. Тому хан намислив напасти в ніч на другий день різдва, гадаючи, що запорожці, перепившись ради свята, спатимуть, мов убиті, і їх можна буде легко перерізати, як свиней.
Хан горбиться в сідлі, кутаючись у теплий кожух. Але мороз щипає за носа й щоки, а хижий північний вітер залітає під сукняний башлик і холодить спину.
Орда пробирається степом тихо. На останньому привалі воїни вволю нагодували коней, щоб не іржали, приладнали зброю, щоб не чути було брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею від тисяч кінських копит, та і його вітер відносить геть від Січі в ногайські степи.
З темряви виринуло два вершники. Під'їхали до хана – вклонилися. Хан натягнув повід – зупинився. Впізнав мурзу Алі з улуса Ширин-бея. Другий вершник тримався позаду.
– Великий хане, – сказав Алі, – за два фарсахи – Дніпро. На тому боці – Січ. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут має бути козацька застава. Я наказав передовому загонові зупинитись…
– Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алі, візьми півсотні воїнів, проберись таємно вперед – знайди заставу. Щоб жодної живої душі не випустили! Ми повинні підійти до Січі непоміченими! Хай Чорнобай покаже дорогу!
– Слухаюсь, великий хане!
Вершники повернули коней – погнали в холодну темряву ночі.
Незабаром усе військо зупинилося в глибокій балці. Алі з Чорнобаєм відібрали найспритніших воїнів, спішились і тихо, один за одним пішли вперед. На гребені горба зупинились, присіли в заростях сухого, напівзаметеного снігом полину. Далі Чорнобай поповз один.
Сніг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сікла в обличчя. Але він не звертав на це уваги. Мов хижий лис, розсовував гострим обличчям бур'яни, втягував носом морозне повітря.
Раптом – зупинився: запахло димом. Висунувши голову з бур'янів, оглянувся навкруги. В долині забовваніла чорна хижка. Біля неї, на тлі темно-сірого неба, вимальовувалась тринога вежа.
Запорозька застава!
Чорнобай тихо свиснув. До нього підповз Алі. Позад нього, у засніженому сухому бадиллі, темніли кошлаті малахаї татар.
– Алі, застава, – прошепотів Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. – На вежі нема нікого. Холодно – всі поховалися… А може й сплять… Візьми трьох найсильніших батирів – ми з ними підемо попереду. Решта – хай ідуть слідом!
П ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руці ятаган, Чорнобай повз перший. Ще здалеку він помітив вартового, який у важкому овечому кожусі куняв під навісом. Звідти доносилося тихе кінське іржання.
Чорнобай подав Алі знак, щоб зупинився зі своїми сейменами, а сам обійшов хижку з протилежного боку. Виглянувши з-за рогу, переконався, що вартовий спить. Тоді сміливо підійшов під навіс, схопив козака за комір і сильно вдарив ятаганом у спину. Вартовий зойкнув і впав .обличчям у сніг.
За хвилину татари оточили хижку. Чорнобай прочинив дверцята і, зігнувшись, ступив униз. За ним полізли Алі та його батири. З хижки війнуло теплом і запахом хліба й часнику. Праворуч від дверей, на дощаному полу, покотом спало чотири козаки. Ліворуч, у невеликій лежанці, тлів малиновий жар.
Один з козаків підняв голову.
– Це ти, Прокопе?
– Я, – відповів Чорнобай, наближаючись.
– А то хто з тобою?
– Курінний заміну прислав…
– Заміну? – В голосі козака почувся подив: – На кий чорт нам заміна? Ми й самі до ранку довартуємо!
Продерши очі, козак глипнув на людей, яких усе більше набивалося в тісну землянку. Чому їх так багато?.. Раптом – певно, від припливу свіжого повітря крізь розчинені двері – в лежанці спалахнуло полум'я й освітило хижку. Козак витріщив з переляку очі, сахнувся до стінки, намагаючись витягти шаблю.
– Браття, татари! – вигукнув він і в ту ж мить упав Додолу: Чорнобай ятаганом перетнув йому горло.
Татари кинулися на очманілих козаків, які не могли зрозуміти, звідки на них звалилося лихо.
– Беріть живцем! – наказав Алі.
Козаків загнали в куток. Хтось підкинув у вогонь сухого бур'яну. Полум'я освітило чорні, закіптюжені стіни землянки, кривавим відблиском упало на сірі обличчя полонених.
Чорнобай ударив одного по плечу.
– Тхоре, ти?
Той здригнувся, зіщулився. Але, впізнавши свого колишнього хазяїна, шарпнувся вперед і впав на коліна.
– Пане Чорнобай! Пане Чорнобай! – забелькотів. – Невже це ви? Сам бог посилає мені вас у цю страшну хвилину!
– Встань, Тхоре!
Тхір підвівся.
– Ти зробив те, що я наказував?