— Я не думала, що Полі візьме й піде. Не думала, що йому така важлива ця дівчинка. Вона ж… дуже звичайна.
— Я не знаю. Жодного разу її не зустрічала. А проте однаково, щоб зняти прокляття, хтось дорогий їй мусив зникнути. Аїден надто злий на Полі. А той почувається винним. Усе бездоганно.
— Як гадаєш, коли Полі повернеться?
— Сподіваюся, що ніколи.
Фона промовчала. Їй не подобався такий варіант, проте вона боялась озвучувати ці думки сестрі. Як і те, що Полі подобається їй більше за Аїда, хоча Слова казали, що вона мала любити саме потойбічного бога. А вона дуже хотіла побачити ще раз світлого. Це суперечило планам Розе. Проте в неї не було сил, щоб щось із цим вдіяти.
— Розе, Персі не хотіла б цього. Персі була хороша, — несміливо сказала вона, нагадуючи єдину слабкість Прозерпіни. Загиблу сестру.
— Звідки тобі знати, чого вона хотіла б? — огризнулась та.
— Персі всередині мене, не забувай.
— Тому я і дбаю про вас обох, Фоно. Може, через це я не така хороша, як ти чи вона. Але я дбаю про вас так, як умію. Тому стули рота, будь ласкава.
Фона замовкла. Вона поклала руку на груди, де з внутрішнього боку сукні приколола шпильку у формі арфи, яку зняла з жилетки Полі, зцілюючи його, — дрібничка, проте одного дня, якщо Розе виявить слабкість… Одного дня шпилька може привести до її власника. І якщо ця втеча зможе принести дрібку щастя хоч комусь, то хай це буде світлий прихильник мистецтв.
Гессі дивилась на себе згори вниз і дивувалась, яка вона худа і бліда. Штори були запнуті, тому в кімнату майже не потрапляло світло, проте дивним чином вона могла бачити своє лице дуже чітко.
Блакитноокий схилився над її ліжком. Він теж скидався на тінь, котра то розтікалась у повітрі, то збиралася знову в одне ціле. Хвилі його світлого волосся постійно тріпотіли, мовби вітер підтримував їх і не давав упасти. Гессі спостерігала за ним зі спини, тому не бачила обличчя, проте була певна, що то блакитноокий.
Він стояв і дивився на неї. Вона висіла в повітрі й теж дивилась на нього. І на себе. І це було запаморочливо. Ніби вона порушувала своєю присутністю таємний момент, у котрому не мала би бути. Точніше, мала б лише спати. Спати і не знати, що він тут. Що тінь його постаті падає на ліжко і перехрещує її силует.
— Люба Гестіє, — прошепотів блакитноокий так, ніби його розтинав гострий біль ізсередини й вичавлював рештки сил.
Гессі стало його дуже шкода, тому вона торкнулась рукою плеча друга. Але рука її була невидима й невагома, тож він не відчув дотику.
— Люба Гестіє, — блакитноокий повторив це вже не так смутно, і вона негайно уявила його усмішку. — Бачать вищі, я не хотів, щоб із тобою сталося щось погане.
— Знаю! — шепнула Гессі.
Але голос її теж був нечутний, тому блакитноокий не знав, що вона тут, поруч, що вона чує його.
— Проте тепер я знову мушу попрощатися з тобою. Цього разу вже напевне, насправді й назавжди. Тільки знай, люба Гестіє, що, якби моя воля, я б не покинув тебе. Якби моя воля, я б доклав усіх зусиль, щоб бути поруч. Але ти сама казала, що мене ніколи немає. І ти не можеш відчувати ані моєї турботи, ані всього того, що хотів би подарувати тобі. Тому кажу зараз: будь щаслива. Хай тебе охороняють усі боги, прадавні Тріади й сили, сховані в тобі, якщо, бачать вищі, я не в змозі це робити.
Блакитноокий нахилився й поцілував її чоло. Тоді обидві щоки. А тоді дмухнув вітер, і тінь його розтанула в повітрі з останнім мелодійним передзвоном.
Гессі здалося, що в цей момент з неї вирвали серце і воно зникло з димом так само, як і тінь того, кого вона любила, а проте лише втрачала, втрачала, щоразу втрачала.
А тоді їй наснилося, що Аїден живий і вони йдуть разом гуляти до парку над річкою. Але сон не приніс полегкості, бо всі її думки кружляли біля широких опущених плечей блакитноокого. Він сказав, що зникне назавжди. Чому ж?..
Веселкові плями перед очима танцювали й танцювали, розпливались, мовби на мокрому полотні, але ніколи не щезали повністю. Вони то збирались в одну велику, то розсипались морем дрібних, ніби святкова посипка до тістечок. Це було весело, проте геть не давало зосередитись. А на чому зосереджуватись?..
Думки нагадували рвані фрагменти. Як сторінки з книжки, котру пошматували й викинули з мосту за вітром. А вітер просто підхопив ці шматочки паперу, шматочки чужих слів і поніс далеко-далеко.
Стоп. Міст. На мосту щось було. Міст щось означав.
Проте пам’ять підсувала тільки картату червоно-зелену хустину. Чия вона була? Тоді, здається, теж здіймався сильний вітер.
«…захопливу історію про те, що вам вдалося зробити за цей час».
Вітер підхопив уривки думок і поніс їх далі. А тоді кольорові плями знову заполонили все-все-все, витісняючи спогади.
Гессі здавалося, що кожен колір надто яскравий, проте врешті вона пересилила себе й розплющила очі. Здавалося, що повіки розтуляються цілу вічність. Сфокусуватись на чомусь стало важко.
— Гесті?! — Розмите лице Генріки схилилося зверху. Дівчина не могла роздивитись його виразу, проте голос сестри видавався дуже здивованим.
