— Тільки не підписуй Морґіну вирок завчасно. Олейн тепер однаково в університеті в Астірі. Ану ж вона там зустріне когось, закохається і втече аж до Фіолле?
Генріка подивилась на сестру так поблажливо, як уміла тільки вона.
— Гестіє, справді, годі вже. Адже Олейн із Морґіном в одному човні. Вона теж старша донька.
Гессі повільно прочинила двері в малу бібліотеку та примостилась у кріслі біля вікна. І хоч сніг замів підвіконня й шибки. За помережаним морозом склом виднівся білий-білий садок.
За хвилину до бібліотеки зазирнув батько і спитав, чи хотіла б вона поїхати на зимовий ярмарок.
— А можна? — Очі Гессі засвітилися від захвату.
— Думаю, що так. Твоя мати ще мучить пана лікаря розпитуваннями, але я майже певен, що він не буде проти. Ти й сама вже ліпше почуваєшся, правда? — Батько сів у крісло навпроти.
— Так, — зізналася Гессі. — Мені здається, я вже вічність удома сиджу. І не думаю, що моє здоров’я поліпшиться, якщо буду тут і справді вічно.
— Так, у цьому домі можна з’їхати з глузду. — Батько криво посміхнувся.
Дівчина провела рукою по підвіконню.
— Напевне, таке думають усі про свій дім. Усі думають, що десь є ліпше місце. Мабуть, це звичайна річ.
— А ти хотіла б переїхати звідси?
— Не знаю. Не тепер. — Гессі стенула плечима й закуталась у теплу шаль. — Усі ж бо дівчата покидають батьківський дім.
Вона була вирішила, що це просто випадкове запитання про щось далеке, проте батько повів далі:
— А якби ти мала можливість перебратися кудись просто тепер? Зі мною та Генрікою.
Гессі замислилась на мить, а тоді подивилась на тата прямо:
— І без матінки? Ти не згадав її.
— Матінка цього маєтку не покине. Це ж її сімейний спадок. — Батько обвів поглядом бібліотеку, наповнену книжками до самісінької стелі. — Іноді для людей матеріальні речі стають вищими за все і проростають у них дуже глибоко. Так глибоко, що тримають, як коріння. Ваша матір дуже прив’язана до цього будинку, міста… До своєї цукерні, свого почесного місця в товаристві.
— А ви — ні?
— Я все життя віддав цьому місцю та своїй справі, — відповів він. — Усе життя, щоб ви могли жити безбідно й мати те, чого вам хочеться.
— Гаразд. То ви з матінкою хочете пожити окремо? — Гессі не хотіла озвучувати того, що спало їй на думку.
Вона злякалася тої відповіді, котру очікувала почути, проте батько всміхнувся ширше і важко ляснув долонями об коліна.
— Ні, що ти, Гестіє Амаліє. Це просто раптова думка. У твоєму віці я дуже хотів подорожувати й побачити багато всього. Жити в різних містах, різних країнах… — Він підвівся з крісла. — От і стало цікаво, чи ви з Генрі такі ж, як я колись.
Він не розповідав більше нічого, і Гессі не наполягала. Небезпечно глибоко занурюватися в певні теми, бо шари болю лежать не так далеко від поверхні.
З нагоди поліпшення її здоров’я батьки організували урочистий вечір. Гессі тішилася з того, що вона все ще могла сказати, мовляв, почувається надто слабкою для того, аби проводити вечір за столом у компанії дорослих, тому вони з Генрікою, братами Тавішами та іншими дітьми батькових знайомих грали в карти в малій залі.
— …Що ж, він може бути кумедним, — вдоволено заявила Генріка, коли гості пішли.
— Хто саме? — поцікавилась Гессі. — Я не встигаю за твоїм польотом фантазії та інтересу. Чи не пора визначитись?
— Фрадер же ж! А я не впізнаю тебе, Гесті.
— Чому?
— Після хвороби ти стала якась неприємна.
— Ще більше, ніж раніше?
— От не варто. Я раніше ні разу не казала, що ти неприємна.
— Але думала так. Що я не вписуюсь у твої бездоганні плани й заважаю тобі.
— Цього я теж не казала.
— Так. Ти кажеш тільки те, що тобі вигідне, і тільки тоді, коли це вчасно. Поруч Морґін Олліш — ти кажеш одне, поруч Фрадер Тавіш — інше. Про Вілена Дей Маара я навіть не згадуватиму.
Генріка спаленіла.
— То тепер я помиляюся? Моя єдина сестра, моя рідна душа каже, що я помиляюсь?
— Та ні. Урешті, це твоє життя, і я не матінка, щоб вирішувати, як тобі з ним бути. — Гессі зняла вигадливу брошку зі срібними пір’їнами.
— Гаразд, Гесті. — Сестра раптом заспокоїлась, сіла на ліжко біля неї та взяла за обидві руки, стискаючи їх. — Розумієш, ситуація моя непевна. Якщо я зараз знехтую увагою Фрадера, то можу втратити свою ниточку зв’язку з ним. А цього батьки не схвалять.
— А це нічого, що він — брат Олейн? Тебе не лякає те, що він може в листі до сестри згадати про ваше спілкування? А Олейн, мабуть, розповість про це Морґінові.
— А це, — Генріка загадково всміхнулась, — і є мій найбільший задум. Хай там як, я певна, що Моррі не охочий до будь-яких справ із тією Олейн. Вона взагалі надто стара для нього! Та й, почувши про Фрадера, Моррі негайно відчує, що може мене втратити. І тоді!.. — Сестра стиснула долоні Гессі так, аж заболіли фаланги пальців. — Тоді він гарячково кинеться до мене з вибаченнями та швидко прийме правильне рішення, щоб не тягти з ним далі!
— І тобі зовсім не жаль Фрадера в цій ситуації? — Гессі відчула, що в неї йде обертом голова від нових ідей та планів Генріки.
