— Хочеш чаю, Гестіє Амаліє?
— Ні-ні, пані Масоллі… — Дівчина раптом зрозуміла, що геть не пам’ятає, як її звуть. Хоча раніше вони з Аїденом часто заходили в гості. А чай тут подавали з мигдалем. Стало соромно, що вона пам’ятає мигдаль, а от ім’я господині дому — ні.
Вона швидко побігла сходами нагору, притримуючи камеру, котра теліпалась у жорсткій сумці на шкіряних ремінцях.
Двері до кімнати Доанни теж не змінилися: блакитні.
Гессі постукала. Тиша.
— Панно Доанно! — Голос її мало не зірвався від хвилювання. Раніше вона називала наречену брата «сестричкою Анною».
Тоді Гессі легко натиснула на ручку, і двері піддалися самі та впустили її до кімнати, де горіло тьмаве світло.
Здавалося, тут ніхто не живе. Шафа, комод, велике дзеркало, ліжко з балдахіном, тумба й столик, і ще великий стіл, і мольберт біля вікна — усе було завішане напівпрозорою білою тканиною. Нічого, що нагадувало б, що кімната жива.
Тільки лампа на вікні та свічка на підлозі. У глибокому плетеному кріслі лежала Доанна.
Вона задерла голову до стелі, ніби читала на ній щось. Її губи ворушились. Руки вільно лежали на бильцях крісла, а довге-довге темне волосся розкинулося всюди-всюди, ніби мало намір рости безперестанку та з часом захопити всю кімнату.
— Панно Доанно… — Гессі зачинила за собою двері й підійшла. — Це я. Гестія Амалія. Сестра Аїдена…
Ім’я брата — єдине, що примусило дівчину в кріслі ворухнутись.
Вона кліпнула кілька разів, її погляд став живим і осмисленим, а довгі вії на мить прикрили очі, але тоді Доанна повернула голову до Гессі та її губи зворушились:
— Привіт, Гесті.
Голос її шелестів, ніби листя під ногами в листопадовому парку.
— Я рада, що вам уже ліпше.
— А мені ліпше?
Гессі замовкла. Вона не знала, як відповісти.
— Я скучила за вами. — Вона переступила з ноги на ногу. Раптом у цій кімнаті стало холодніше, ніж надворі. — Матінка кликали вас… на гостину. А ви все не приходили. А потім сказали, що ви взагалі поїхали… од нас.
Доанна повільно повернула голову в інший бік.
— Ми обидві знаємо, що Дорі кликала мене, лише щоб потім сказати в гарному товаристві, як вона про мене дбає в такий важкий для всіх нас момент. Чи ж не так?
Гессі потупилась. Вона знала, про що каже Доанна. Але не знала, як відповісти їй на це. Ніхто ніколи не говорив із нею так прямо, хіба що Аїден, та тільки його прямота була завжди якоюсь… доброю. А від Доанни наче віяло морозним повітрям. Так незвично, так неправильно.
Усе зламане, усе.
— Панно! — Гессі мало не схлипнула, розуміючи, що «сестричка Анна» зникла там само, де й Аїден. У вічному мороці. — Панно, матінка за вас справді хвилювались. Вони просто не вміють того показувати по-іншому.
Доанна не відповіла. Її лице здавалося ще худішим, ніж раніше. Крізь нього проглядало місячне сяйво. Вона й досі була красива, така красива, як світанок над річкою.
Гессі піймала себе на думці, що завжди вважала наречену брата дорослою, але тепер, коли вони не бачились понад рік, а Гессі й сама підросла трохи, Доанна вже не здавалась такою далекою. Насправді вона була ще геть молода, тільки ніби випита вся.
— Панно Доанно, я вам принесла щось. — Дівчина акуратно відкрила сумочку, в котрій була камера, і видобула з неї дрібний пакетик зі шкатулкою.
— Що ж? Цукерок ваших хвалених? Тоді не варто було приходити… — Доанна дивилася на неї краєм ока, і в ній не було й краплі інтересу. Тільки гострі іскри болю.
— Ні. — Гессі простягла їй пакуночок, обв’язаний стрічкою. — Це Аїден просив передати вам. Коли ви повернетесь. — Останнє дівчина додала від себе, адже Доанна поїхала після того, як брата не стало.
Такої різкої зміни годі було й чекати. Дівчина в білому раптом схопилася з крісла, сукня її майнула в повітрі, а тонкі й делікатні руки буквально вихопили пакунок із рук Гессі. Лице засвітилося ізсередини срібленим вогнем, волосся блиснуло хвилями шовків, плями рум’янцю, котрі аж ніяк не личили їй, затанцювали на щоках.
Раз — стрічка злетіла в повітря!
Два — обгортковий папір розірвано!
Гессі швиденько заготувала камеру й не чіпала Доанну жодним словом. Вона відчувала, що сьогодні мусить зробити одне з найважливіших фото, і від того пальці її дрібно тремтіли.
Наречена Аїдена спочатку побачила шкатулку. Вона провела по ній пальцем, обвела кришечку, тоді замок, погладила лілеї та схлипнула. І хитнулась. А тоді ноги перестали тримати її, і Доанна осіла на підлогу, мало не перекинувши свічку. Вона стиснула крихітну шкатулку в долонях і притиснула до грудей.
І схлипнула знову.
Тоді її пальці — тонкі, мов вітру струни, — відкинули кришечку, і вона охнула. Зі шкатулки випав на підлогу перстеник — дрібненький, якраз на її палець. Із зеленим каменем.
— От же ж!.. — Доанна тільки тепер помітила записку від Аїдена. Пробігла її поглядом, і очі налилися сльозами.
— От же ж! — повторила вона, притуляючи записку, кільце й шкатулку до себе. — От же ж Аїден! Аїд, Аїд, Аї-і-дхее…
Гессі подивилась на неї крізь видошукач. Братова наречена здалась їй живою людиною, а не тінню себе колишньої.
