Гессі полностью

Потім я спитав у неї, що це, в біса, таке дивне і моторошне було. Бо скидалось на збори прихильників заборонених препаратів. В університеті, що я закінчував, такий гурток теж збирався, але мені вистачило одного візиту, щоб зрозуміти, що туманні видіння — це не моє.

— Ми викликаємо спогади, — відповіла Прозерпіна з блаженною усмішкою. — Спогади з попередніх життів, щоб знати, як нам бути далі. Для цього існують Слова, але ліпше побачити все на власні очі, ніж просто прочитати.

Більше я нічого не питав.

У мене були сумніви, чи варто додавати цей епізод до моєї історії. Проте мені таки хотілося розповісти про все, що зі мною сталось, а всі ці люди і ці Слова — вони направду відіграють більшу роль, ніж може здаватися. Я спочатку не розумів, якою мірою більшу.

Згодом я дізнався і про місцеву ієрархію, котра закинула мене мало не на найвищу сходинку, і про кандидатів до Тріади, і про те, чому Полі та Розе одне одного страшенно не люблять. Саме через цю неприязнь обоє вони й намагалися потоваришувати зі мною.

Дні летіли, і відчуття туману довкола не зникало. Сварог, мій однокурсник, котрий однієї ночі вирішив перелізти через огорожу, розповів, що він це зробив-таки — але опинився в тому ж дворі, звідки й прагнув вибратись. Після його розповіді я зловив себе на раптовій думці, що хотів би дізнатись, як така «петля» працює. Здається, я теж стаю схибленим.

— А що буде потім? — спитала Гессі, розкинувши руки на ліжку. Після театру вона пролежала весь день удома, читаючи або дрімаючи. Матінка наказала не будити її до обіду, проте прийшла Генріка — і хто-хто, а сестра вже точно вважала, що Гессі аж ніяк не хвора.

— Іспити. І літні канікули. — Відтак поплескала себе кінчиками пальців по щоках. — І знову навчання.

— А ще?

— Що — ще?

— Чим іще буде наповнене наше життя?

Гессі подумала про книгу в багряній палітурці, котра лежала глибоко в шафі серед подарунків Аїдена. Історія заплутувалася дедалі більше, а той, книжковий Аїден був на роздоріжжі, зовсім як вона сама. Чи ліпше сказати «в петлі»?

— Ге-есті, — протягнула сестра. — Ну що ти хочеш почути?

— Не знаю. Просто іноді я замислююсь над тим, як біжить час. І не знаю, до чого вдатися, щоб далі було якось… по-особливому.

Генрі зітхнула, відклала щітку для волосся вбік і склала руки на колінах.

— От що я тобі скажу. Ми будемо гарненько вчитись. Або не так гарненько — це, врешті, не означає нічого направду. Адже потім ми станемо дуже красивими панянками. За кілька років мене посватає Морґін, а ти підеш за Дарріна. І з батечкових фабрик буде стільки прибутку, що житимемо без горя, кожна у своєму великому будинку. А Олліші зможуть тримати свою книгарню чи взагалі вибудувати цілу мережу, і всі будуть задоволені з того, які вони підприємливі.

— І оце все життя?

Гессі вирішила зараз не переконувати Генрі в тому, що вона не піде ні за якого Дарріна Олліша.

— А чого тобі ще треба? — схопилася сестра. — Ти така дитина, Гесті. Але я для себе вже все визначила. Я знаю, чого хочу!

— Але батько не дозволить тобі піти за Морґіна…

Генріка скорчила гнівну міну.

— Та знаю! Але я вчиню так, щоб він не опирався. Для нього головне наше щастя — він сам таке казав. А мені для щастя потрібний Морґін Олліш, і крапка!

Гессі вирішила не дізнаватися, як саме вчинить сестра, бо й не уявляла, що могло б схилити батьків на потрібний бік. Утім, якщо камера спрацює — а вона ж фотографувала Генріку й Морґіна, — то все налагодиться.