— Ти знаєш, що з ним сталося? — спитав я в Полі, коли ми якось після занять зустрілися в бібліотеці.
— Він пішов далі.
— Це твої витівки?..
— Ні! — Химерний білявець завжди бурхливо реагував на будь-які зауваги. — Він сам обрав це. Я тільки поговорив з ним про можливості.
— Я теж хочу піти. Мені тут остогиділо. Поговорімо про мої можливості? Викладачі казали, що він обрав інший шлях.
— Так, Арторі відмовився від своїх сил, бо його надто вабило звичайне життя. Хоча звичайне — то умовно. Король Артур — не поштар там випадковий чи кравець.
— Так мене воно теж вабить! — скрикнув я попри бібліотечну тишу. — Мене воно вабить понад усе, звичайне життя! То як же?..
— Ти не можеш. Мабуть, не можеш.
Полі не був певен щодо цього, тому в мене вселилася певна надія.
— А хто може? — Я хотів зрозуміти закономірність.
— Той, у кого, за легендою, мало сил.
— А в мене?
— О, дуже багато. Дуже.
— І що, ця твоя легенда тут мене й тримає?
— Не легенда. А сила. І не моя, а твоя.
Того разу від Полі я так нічого достеменно і не дізнався. На щастя, нового знайомця можна було спокусити розповісти щось, якщо натомість запропонувати гарний вірш чи, скажімо, пісню. А що я вдома вивчив цього предостатньо, то в мене були «товари» на обмін.
— Я тобі одне скажу, — додав він згодом, — не зв’язуйся з Прозерпіною. Вона одержима своїми ідеями і зруйнує все заради них.
Я хмикнув. Не казати ж йому, що вона говорила те саме про нього.
Незабаром по тому однієї ночі Розе запросила мене на клубні збори. Як вона сказала, я вже достатньо довго пробув в Академії, щоб стати учасником клубу. Я зауважив, що не маю планів ставати членом жодної формації, проте Розе належала до того типу панянок, котрі легко пропускають усе почуте повз вуха, якщо їм це зручно.
Клуб збирався в півкруглій аудиторії, одразу ж за бібліотекою. Знайомих облич тут трохи було. Ніхто не висловив особливо бурхливої реакції щодо моєї з’яви. А далі почалося щось геть дивне.
Вони сиділи колом. Перед ними горіли свічки — дуже високі й товсті. Розе сказала, що мені ліпше сьогодні просто спостерігати. І я спостерігав.
Студенти, кожен по черзі, страшними голосами проспівували щось на кшталт своїх імен із численними незрозумілими титулами, серед яких повторювалось хіба «перший імені цього» і «бог того-то», а потім вдихали дим і просили могутніх заступників з першої Тріади (ще одне казна-що) дати їм видиво і вказати шлях. Час від часу хтось зойкав, розплющував очі й задкував з кола, а от Розе рівномірно собі хиталась, ніби діставала від того неабияке задоволення.
