Вогні танцювали перед моїми очима, і я міг заприсягнутися, що бачу всі їхні історії, якщо тільки придивляюся пильніше. Я міг бачити це — адже я був
«Як ся маєте, панянко Фаулі-Прейшер?»
Гессі широко всміхнулась. Уже перші рядки Даррінового листа дозволили їй побачити друга так, наче він стояв перед нею, а не проглядав між речень свого послання.
«У нас усе гаразд. Маємо трохи клопоту з одним видавцем, котрий сплутав заготівки палітурок і цим вельми образив нашого найліпшого автора. Але батько каже, що книжка добре розходиться й у гіршій палітурці, а ціна від того впала, тому нема чого хвилюватись. Цікаво було б почути вашу думку про це диво поетичної уяви, тому додаю до листа примірник. «Казки синього лісу» — як вам назва? Мені вельми до смаку. От тільки я не втямлю, чому тоді малюнки на обкладинці в червоній гамі. Мабуть, це глибоко філософська ідея автора. Перепрошую, якщо вже втомив вас своїми книжковими роздумами, та тільки направду це найбільша новина, котру маю зараз…»
Гессі провела рукою по червоній палітурці «Казок синього лісу». Вигляд книжка мала фантастичний.
«Фауста вирішила скористатись маминим від’їздом до родичів і перейняла на себе всю випічку вдома, відсторонивши від справ навіть служницю. Печиво в неї виходить іще дуже сухе й часом підгоріле, але ми з Морґіном і батьком стараємось не казати про це Фаусті, бо вже давно не бачили, щоб щось викликало в ній стільки інтересу й захвату. Печива не висилаю. Боюся за ваше здоров’я, панянко…»
Тут Гессі не втрималась від сміху. Вона собі дуже жваво уявила, як однокласниця із захватом викладає на братванці зірочки та кружальця з тіста, а потім витягає їх, посипає цукром і подає до столу, маскуючи декоративними трояндочками підгорілі місця.
«…Яка погода на узбережжі? У нас дощило, як у листопаді, але в останні дні, навпаки, сонячно. З цієї нагоди ми вирішили поїхати на тиждень-два до родичів в Астірі. Направду, вони живуть не в самій Астірі, а в старому маєтку неподалік, і до міста ще години три шляху, тому я не певен, що матиму можливість писати вам звідти. Зате точно привезу чогось у дарунок. Чого б ви хотіли, панянко Гестіє? Я чув, що там гарна порцеляна, але це вже більше для вашої матінки. А що вона мене, мабуть, не зносить, то не будемо випробовувати своє везіння. Загалом, я щось придумаю. На цьому буду прощатися. Передавайте вітання вашій шановній родині, особливо панянці Генріці, бо Морґін стовбичить у мене за спиною і наказує це дописати. Отож —
Ваш друг Даррін Амілі Олліш».
Гессі трішки розчарувалася тим, що лист так швидко закінчився, — їй хотілось почитати ще. Вона вирішила, що треба написати Даррінові відповідь, проте, якщо поїде до Астірі, її листа він отримає аж після повернення. Але Генріка, щойно почула про вітання від Морґіна, наполягла, що писати треба вже й негайно.
Тому по обіді, коли стояла найбільша спека, вони взяли велику парасольку, спустились у сад і влаштувались на килимку складати відповідь.
Коли лист було завершено, Гессі взяла камеру й пішла на пляж. Спека вже спадала, хоча повітря скидалося на густе-густе желе, де замішано сіль.
Дівчина подивилась крізь видошукач на воду. Блакитно-сіра від бурхливих хвиль, вона здавалась дуже манливою та пророкувала прохолоду кожному блукальцеві, який прийде сюди.
Гессі відчувала майже непереборний потяг натиснути на кнопку та зробити фото. Проте не можна. Не можна — нагадувала вона собі. Магія — тільки щоб допомагати іншим.
Усередині ще жевріла краплинка страху щодо того, що, можливо, все зламалось. І камера тепер не більше ніж таємний сховок із її поразками. Але все одно компанія брунатної сумки на шкіряних ременях додавала впевненості.
Усі нещастя тут забирало собі море, м’яко затягувало в темну глибінь, приховувало під піском та вигадливими заростями підводних лісів. Звичайно, дівчина знала, що море не змиває ні смутку, ні горя, проте воно так повільно й рівномірно накочувалось на берег, ніби нагадувало щодня, що все минуче. Що все насправді не таке важливе, бо змінюється, а воно, море, досі тут — і буде тут тоді, коли всі хвилювання Гессі стихнуть та зникнуть у вічній тиші. Навіть тоді, коли сюди приходитимуть інші дівчатка, з іншими думками та іншими проблемами, навіть тоді море буде сіро-блакитним, теплим і ніжним до них, даруватиме їм свій спокій. І, можливо, вони відходитимуть, сповнені ним по вінця, а мереживні подоли їхніх сукенок вкриватимуться плямами й білими хвилями від солі.
Дівчина дістала з бокової кишені в сумці блокнот у вишитій палітурці — подарунок панни Доанни — і розгорнула його на чистій сторінці.
«Дорогий Дарріне!» — вивела вона олівчиком і зупинилась. Розповіді про їхні прогулянки, вечірні танці, настрій та інші дрібниці не лягали на папір. Те, що в живій розмові видавалось цілком природним, раптом не важило нічого в листі. Адже лист мав містити щось більше, щось глибше.
