Дівчина сперлась рукою на підвіконня і спробувала відновити дихання. Їй здалося, що вона простояла там дуже-дуже довго, перш ніж змогла поворухнути затерплими ногами й піти до своєї кімнати. Генріка вже спала.
Уранці ні батько, ні мати не здавалися ображеними одне на одного. І тоді Гессі зрозуміла, що вчорашня нічна розмова була не першою, далеко не першою такою розмовою. Вона вперше заскочила їх, а до того ніколи не бачила цього, бо, врешті, цього й не варто бачити дітям. Дівчина відчула неймовірне бажання щось вдіяти й мало не схопилася бігти по камеру…
— Гестіє Амаліє! — прикрикнула матінка. — Куди це ти з-за столу? Треба дочекатись усіх. Чи це літо на тебе так впливає, що ти бігаєш, наче яка-небудь квіткарка на ярмарку?
— Я… — З голови Гессі випурхнули всі слова. — Я… камера…
— Говори чіткіше.
— Я хочу сфотографувати. Щоб усі ми. Усі разом.
— Гестіє Амаліє, негайно сядь за стіл, і щоб за обідом я цього більше не чула.
— Але, матінко…
— Спочатку — трапеза. Що про тебе подумають у пристойному товаристві, якщо ти так зриватимешся й бігтимеш бозна-куди? Тобі вже не десять років. Дивись, он навіть Алістал сидить спокійно.
Лаллі насупився й зосереджено колупав котлету виделкою, не звертаючи уваги на те, що про нього говорять.
Гессі кивнула і втупилась у тарілку з запеченими овочами й биточками. Батько пішов іще до того, як подали десерт, бо ж у нього була зустріч із друзями, котрі орендували будинок неподалік і кликали його долучитись до компанії.
По сніданкові дівчина взяла із собою камеру й поспішила на пляж, не чекаючи нікого. Струни довкола були натягнуті до межі, й один необережний крок міг примусити їх задзвеніти. Або — розірватись від напруги.
АЇДен
Я приходив на кладовище нечасто. Коли хотілось подумати. Чи коли Полі відправлявся до Гестії.
Власниця крижаного голосу говорила зі мною, та й інші вогники теж. Здається, ніхто більше не міг із ними спілкуватись.
— Ти знала того Аїда, котрий похований тут? — спитав я одного разу, коли білий дим звивався довкола мене.
— Так, — відповіла леді з минулого. — Дуже добре знала.
— Яким він був?
— Різним. Наївні ті, котрі вважають, що Аїд має бути завжди однаковим Аїдом. Як і будь-хто інший.
— Я знаю тих, хто в цьому певен, — на думку спали Розе та клуб шанувальників Слів.
— Вони дуже нещасні, повір мені. Зміни — це природна річ. Хочеш більше історії?
— Хочу, — погодився я.
А тоді перед очима майнув спалах світла, і я побачив їх. Точніше, її і себе. Бо, клянусь, ніхто не міг би аж так прикинутись мною, ніхто. Довкола щось спалахувало, скреготів метал, злітали вгору стовпи полум’я, сипалось каміння… Я не чув, що вони говорять, але бачив, як він — я — відштовхнув дівчину, і тоді ж його груди наскрізь прошило візерунчасте лезо. Дивно, що не міг роздивитись лице незнайомки, а от візерунки на лезі пам’ятав так добре, ніби їх вирізали в мене на шкірі.
— Ні, ще раніше, раніше… — Крижаний голос полоснув по горлу, і картина змінилась.
Палати здіймалися вгору, чорні від підлоги до стелі. Попри висоту, вони все одно надто нависали й тиснули вагою. Два трони стояли поряд. Вугільні та страшні, ніби нашпичені голками.
Я сидів на більшому троні, праворуч — вона. Біле волосся, мов туман узимку, біла шкіра, якої не торкалося сонце. Вона видавалася надто чистою і світлою тут, а я — надто темним, як цілковита її протилежність. В очі впадало її гранатове намисто — єдина яскрава пляма на всій цій білості. Ніби ознака крові чи гріха. І все горіло поміж нами, незримо, але яскраво.
— Ні, раніше, ще раніше, ще…
Зелена сліпуча лука. Вона спить просто в траві. Біла і така бліда, мовби ніколи й не належала цьому світу життя і сонця. Як і я. Той я. Який порушив її сон і забрав із собою на той бік, у саму пітьму і пекло. Он як воно… сталося…
Це видиво вже геть туманне, геть фантастичне, далеке таке…
— Ти врятував мене. — Крига опустилась на мої плечі, схрестила невидимі руки на грудях. — Щоразу рятував мене.
— І ти… — подумалось мені, — Прозерпіна?
Сміх, як відзвук арфи.
— Я — Персефона. Прозерпіна не має до мене великого стосунку. Як і ти — до її Плутона. Хіба що вона моя молодша сестра.
— Ти — та, котра померла? — Я згадав одну з розповідей Розе, у якій вона пригадувала свою загиблу сестру, і тут же зрозумів, що це не так. Але крижаний голос здивував мене і цього разу:
— Частково так. Іноді так, — продзвеніла вона. — Це складно пояснити… Та ти зрозумієш іще, усе зрозумієш. Я прийшла, щоб показати те, що було, аби ти міг вільно йти до того, що буде. Це найбільша моя допомога. А тепер нам треба прощатися. Завжди треба вчасно прощатись, Аїде. Прийми це, і буде тобі щастя.
— Але… хіба ти не живеш тут, як і інші відголоси? — Я окинув вогники поглядом, раптово зляканий тим, що вона може — і планує — піти.
Нехай Персефона тепер тільки білий дим і крижаний голос — мені не хотілося прощатися з нею.
