А тут іще не було нічого більшого. Нічого, що варто вплести між рядками. Перед глибоким, як сон на світанку, морем Гессі бачила це так прозоро й чисто, аж її щоки запаленіли від сорому.
Вона перегорнула сторінку.
«Дорогий Аїдене! Якщо ти читаєш це, то знай, що я дуже, дуже, просто непереборно скучила за тобою…»
Тут Гессі спинилася знову. Її думки про Аїдена були дзвінкі й теплі. І вона не хотіла записувати їх. Не хотіла нічого йому казати. Не зараз. Ще не тепер…
На щастя, чистих сторінок багато.
На щастя, море тут, і воно як вічна обіцянка.
«Привіт. Я сиджу на березі, наче на краю світу. Мені здається, що море гладить мої ноги й каже, щоб я не турбувалася ні про що, бо все одно помру. Для нього все моє життя — не більше ніж сплеск крапель, котрі злітають від удару хвилі об берег, торкаються піску, і їх неухильно затягує назад. І от вони знову симфонія, і от вони знову пісня на вітрі. Чи ми теж лише пісня на вітрі? Крик у порожнечу? Чи ми вічна історія?..
Дивно. Я говорю про смерть, але з такою легкістю, адже просто зараз мені дуже спокійно, мені дуже тепло. Пісок такий світлий і чистий, ніби його просіювали крізь сито, як пані Моррінда просіює вранці борошно.
Я пишу тобі, хоч не мала б робити цього. Але роблю. Мабуть, тому, що я не знаю твого імені й адреси, не знаю, як надіслати тобі листа й заговорити з тобою. Тому мені так просто. Бо ти цього не прочитаєш.
Знаєш, учора вночі на пляжі я зустріла художника. Це так чудово, коли в тебе є сила щось творити! Я не вмію так. Я лише фотографую, копіюю те, що бачу. Проте хочу, щоб у цьому теж був сенс. Бо ж якщо нема сенсу, тоді дуже важко жити. Ні, я не нарікаю, ти не подумай нічого такого. Навпаки, мені зараз дуже спокійно й тепло. Я сподіваюся, що так само спокійно й тепло тобі. Хай буде так!
І ні, я не прошу подати мені якусь звістку. Та тільки, якщо забажаєш… буду рада.
Гестія Амалія».
Вона перечитала листа ще раз, підправила кілька нечітких літер, а тоді вирвала сторінку із записника та склала з неї літачок.
— Блакитноокому, будь ласка, — шепнула вона літачку, поцілувала його біле крило і щосили запустила в бік моря.
Гессі одразу ж відвернулась од води, щоб не бачити, як її лист упаде у хвилі і зникне в них чи ще гірше — втрапить до прибою і його викине на берег. Вона не хотіла цього бачити й знати, тому швидко підхопила туфельки, витрусила з них пісок і пішла додому, не помічаючи нічого довкола через пелену сліз.
Вони вкотре повернулися додому пізно. Гуляли з Генрікою по набережній. Сестра вподобала танці на майданчику, бо там збиралось багато молоді. Після канікул уже точно знайдеться кілька історій, щоб розповісти їх подругам поміж заняттями з гри на фортепіано та лекціями з іноземних мов, коли літо буде лише блідим відзвуком у високих і холодних стінах коледжу чи ошатних маєтків, серед лакованих усмішок. І тільки пісок часом мулятиме п’яти, якщо взуватимеш потріпані туфельки, котрі не втікали від прибою…
Після повернення додому сестра одразу ж побігла нагору. Гессі ще зайшла на кухню випити води, а тоді рушила в бік сходів.
Світло з батьківської спальні виповзало з-під дверей, наче попереджало, що тут треба тихо.
— …Ти не посмієш нічого казати дітям! — Голос матері звучав не втомлено, як зазвичай, і аж ніяк не спокійно.
Гессі завмерла.
— Дорі, — шепнув батько. — Не кричи так…
Мабуть, розмова тривала вже довго.
— Дітям потрібний спокій, — відповіла матінка, не стишуючи голосу. Слова вилітали із якимось шурхотінням, мов із пробитого мішка сипалось на землю зерно. — Дітям потрібний хороший приклад. Генріці й Гестії ще два роки вчитись. У них попереду стільки важливого!
— Два роки… — видихнув батько. Ліжко скрипнуло під його вагою.
— Два роки, — повторила матінка з натиском. — І ти не посмієш руйнувати все, що я вибудувала, щоб ця сім’я добре трималась.
Наступні слова впали як удар батога:
— Добре? Для кого? Для твоїх Катанік і Маріольт?
— А хоч би й для них! — Ще удар. Тепер з боку матері. — І для твоїх друзяк-професорів. І для твоєї матінки, котра мене й без того живцем з’їсти ладна.
— Ти й сама кого захочеш з’їси. Он бідну дівчину Масоллі й Аїдена…
Батько осікся й замовк. Цього разу матінка йому не відповіла. Гессі перестала дихати. Ім’я брата завжди так спрацьовувало. Усі різко замовкали, і тиша ставала незручною, сумною. І ніхто ніколи не згадував, яким Аїден здавався сонячним і світлим, як він учив Гессі танцювати, як розважав гостей грою на роялі, як у нього збиралось багато-багато друзів, вони сміялись, розповідали історії та ніколи не проганяли молодших — навіть Лаллі. Гессі ставало сумно від того, що Аїдена не згадували так, проте сама вона думала про нього постійно і тільки хороше. Навіть якщо замість радості спомини викликали щем усередині. Навіть тоді. Бо ж не можна завжди згадувати тільки хороше. І не можна любити когось тільки за приємні спогади.
Тим часом світло в спальні батьків згасло, і з ним згасли й усі звуки, наче вони скам’яніли.
