— Захід сонця ви можете й звідсіль дивитись. — Тавіш, вочевидь, не звернув уваги на кахикання, проте тут же обернувся до Генрі та спитав: — А куди б ви хотіли завітати?
— О, — Генріка махнула рукою, — я буду рада, якщо ви запросите мене в місце, яке вам подобається. Адже я певна щодо вашого гарного смаку.
— Звичайно. — Фрадер кивнув. — Завтра надвечір кудись вирушимо. Хоча б подивитись на захід сонця, як хотіла ваша сестра. Тут є гарний оглядовий майданчик на скелях. Він відкритий, тому туди ходить багато людей…
— Я б воліла піти в якесь місце з хорошою кухнею, — повільно відповіла Генріка. — А моя сестра надає перевагу прогулянкам наодинці. Явно не там, де багато людей. Правда, Гесті?
— Я все ж схильний вважати, що курортне місце — не найліпший вибір для прогулянок на самоті, — ввічливо відповів Фрадер. — І я волів би не залишати гостей самих, бо що ж тоді ви подумаєте про нашу гостинність?
Гессі округлила очі. Оце щойно Тавіш хотів, щоб вони пішли гуляти всі разом, а Генрі намагалася переконати, що це поганий задум? Тепер вона взагалі не тямила, що в сестриній голові.
— Ви такий уважний, — Генріка вдала здивування.
— Мені подобається, коли життя підпорядковується певним правилам. Так усе до ладу, а важливі речі завжди на першому місці, — відповів Фрадер стримано. — Задоволені гості — одна з важливих речей.
Генріка роздивлялась його так, наче вперше побачила.
— Панно Гестіє Амаліє, — Фрадер повернувся тепер до неї, — я не можу гарантувати вам, що помилуємось заходом сонця завтра, проте ми з братом спробуємо зробити так, щоб усі ваші побажання збувалися, поки ви гостюєте в нас.
Генріка раптом різко відставила стілець і схопилася з місця так швидко, що пишна сукня задерлась і майнули бежеві панчохи. Вона зайшла до їдальні і, перетнувши її, побігла нагору, де в кінці коридору йшли в ряд їхні гостьові кімнати.
— Ваша сестра Генріка Агустанія така імпульсивна, — зауважив Тавіш.
— Її енергія всіх притягує. Енергія та краса.
— Ви з нею схожі. — Фрадер не дивився на неї, але його голос тепер здався Гессі менш зверхнім.
— Чим же? — поцікавилась вона щиро. — Насправді, всі переважно помічають наші відмінності.
— Бо відмінності помітити легше. Принаймні у вашому випадку, панно Гестіє Амаліє.
— Ви могли б називати мене просто Гестією чи Гессі? — спитала вона, чуючись набагато вільніше після того, як сестра пішла. — Я мовби в кабінеті директора, коли чую оце «панна Гестія Амалія».
— Перепрошую, проте батьки навчали мене завжди звертатись до всіх більш ввічливо, ніж того вимагають.
Фрадер схилив голову. Волосся його, рівне й акуратно підстрижене, блискотіло, як біле золото.
— За винятком моментів, коли ви намагаєтесь когось принизити, як того вечора в нас у гостях?
— Я вже вибачився за це і повторювати не хочу. — Фрадер навіть на веранді над морем сидів рівний як струна. — А проте тут ваша правда. На людей їхнє ім’я має дуже особливий вплив, і якщо вміло його використовувати… загалом, це може стати корисною деталлю спілкування.
Гессі кивнула зі згодою і знічев’я спитала:
— А як вас називають друзі?
Тавіш вагався, перш ніж відповісти. А тоді знічено видихнув:
— Фрад.
Гессі збадьорилась, коли почула це — їй стало сумно від думки, що Фрадера могли називати виключно на повне ім’я, навіть у колі близьких людей.
— Чудово, Фраде. Будьмо друзями! То в чому наша схожість із Генрікою? Перепрошую, що так вас діймаю, проте мені направду цікаво.
Фрадерові темні очі подивились на Гессі впевнено:
— Ви — спокійний агресор. А ваша сестра — навпаки, енергійний та шумний.
— Оце так. Агресором ви мене ще не називали. — Гессі вирішила, що на таку заувагу варто б образитись, але ні у виразі обличчя Фрадера, ні в тоні, яким він говорив, не було жодного негативу, чи злості, чи іронії, чи інших речей, котрі провокують відчуття образи.
— Власне. Я вважаю, що тихі агресори більш небезпечні, — вів далі хлопець. — Вони можуть часто говорити щось зовсім спокійне, стримане та ввічливе, а проте це звучатиме так, наче на тебе з кожним словом опускають якийсь прес. Узагалі, всі жінки — агресори.
Гессі не втрималась і пирхнула.
— Отакої! Фраде, а тобі не здається, що це геть дивакувата думка?
— Часом здається. — Він повагом кивнув. — А проте ви, жінки, так часто намагаєтесь довести свою правоту слізьми, що це ніяк, окрім агресії, не назвеш.
— Але ж хтось нас до тих сліз доводить, — не погодилась Гессі.
— Це так. Але, розумієте, Гестіє, коли жінка плаче, тоді все. Тоді ти програв. Тоді всі твої старання бути ввічливим, сильним, надійним і хорошим — невдалі. Розум каже мені, що це неправильно.
— Оце вже й не знаю, що вам відповісти. Я плачу нечасто. — Гессі стенула плечима. — Піду навідаю Генріку, бо щось вона надто швидко нас покинула, — додала дівчина й підвелася з крісла, щоб піднятися нагору, до сестри.
— Перепрошую, — швидко додав Фрадер. — Перепрошую, я не мав на меті ображати вас. Просто зауважив, що панна Генріка… не в гуморі.
