— Ні, — чесно зізналася дівчина. — Проте я багато читала про нього. І, можливо, вирушу туди на зимові свята.
— О, там багато цікавого. — Пані Малейн простягла руку вперед і окреслила в повітрі щось ні для кого не видиме. — Там є старовинні замки в горах, високі й могутні, як самі гори. Трояндові поля, схожі на майстерно вишиті полотна. І майстерно вишиті полотна, схожі на трояндові поля.
— Я впевнена, що там гарно. А це у вас вино? — Гессі подивилась на флягу.
— Кажуть, Фіренс — край кохання. Ти кохала колись, Гестіє Амаліє? — Мадаме Малейн не відповіла на запитання, натомість схилила голову, поклала її на руки й подивилась у бік дівчини гострим темним поглядом, котрий мерехтів, як ліхтарі у зливу.
Гессі подумала про блакитноокого й кивнула. Вона не хотіла нічого більше розповідати.
— Он як. І він зник, так?
— Звідки ви знаєте?
— Бо так завжди. — Жінка взяла флягу й виплеснула з неї червоний напій на пісок. Таки вино. — Так завжди.
— Ви теж кохали і він зник? — Гессі присіла поруч, відчуваючи дивовижне єднання з ледь знайомою пані, котра нещодавно їй зовсім не подобалася.
Малейн подивилась на море.
— Він не зник. Він навіть не з’являвся в моєму житті. Це надто складно…
«Як я вас розумію!» — хотіла відповісти Гессі, згадуючи, що вона сама й лиця блакитноокого до пуття не бачила. Руки смикнулись по камеру, і дівчина без найменших вагань випалила:
— Мадаме Рошері, я вірю, що всі можуть бути щасливими. І ще… я можу допомогти вам.
— Он як. Хіба ти маленька чаклунка?
— Ні. Але я спробую. Якщо спрацює, то у вас неодмінно все налагодиться, а я… а я стану знову тією, котра приносить щастя. Як вам такий варіант?
— Чудово. Бо ж я була думала, що ти мене не дуже вподобала раніше.
— Я й не вподобала. — Гессі не крилась, виставляючи налаштування. — Та тільки мені здається, що я мала вас тут зустріти. І тому повинна зробити це фото.
— О, розумію. У мене теж іноді трапляється відчуття, що я ну просто мушу щось зробити. Навіть якщо це на перший погляд суцільна дивина.
— І я про це. Камера не моя, тож і не мені обирати, кому дарувати щастя, а кого оминати.
— Дуже цікавий підхід. Так ти наче відмежовуєш себе від того, щоб щось вирішити.
— Я вирішую, але в інших випадках.
«І часто помилково…» — подумала дівчина, проте не мовила цього вголос. Натомість вона налаштувала все і зробила одне-єдине фото.
Мадаме Малейн дивилась на неї уважно, з краплею інтересу, її волосся тремтіло від вітру, а пересохлі губи були сьогодні без червоної помади, тільки з темними слідами від вина. І вона теж сумувала, бо той, хто їй любий, навіть не з’являвся в її житті. А так не має бути. Гессі твердо вірила, що так не має бути. Нехай це сталося також із нею, проте пані Малейн із далекого Фіренсу точно кохала цілком справжнього чоловіка, не вигаданого, не невидимого — сущого і, напевне, хорошого. Тож вона має знайти своє щастя. У тому чоловікові. Чи в чомусь геть іншому, але знайти…
На коротку мить Гессі замислилась: а що, коли той чоловік — її батько? Проте, певно, жодна мадаме не стане щасливою, якщо псуватиме життя панові, у котрого вже є дружина і двоє доньок. Ні-ні, це не щастя. Тож усе гаразд.
— До речі, Гестіє, а ви всією сім’єю тут відпочиваєте?
— Так.
— Як чудово. Передавай вітання батькам.
— Залюбки.
Гессі згадала про відчуття холоду, котре завжди сковувало її раніше, коли вона згадувала про батька і мадаме Малейн. Тепер воно зникло. Проте про всяк випадок дівчина вирішила: і словом батечкові не видасть, що бачила тут фіренську пані. І хай буде їй щастя. Її власне, справжнє.
Доанна
— Уяви собі, що наш світ — не один, — почав Поль тихо. У нього був мелодійний, глибокий голос, котрий подобався Доанні. Та ще й у цьому домі давно не приймали гостей, тому вона розкошувала в хорошій компанії.
— Звичайно. Було б дуже дивно, якби ми виявились єдиними… єдиними в цьому неосяжному просторі. — Вона окреслила рукою небесну сферу, всипану зорями. — Я це чудово уявляю.
— Добре. — Поль задер голову і теж подивився в нічне небо. — Тоді мені буде простіше пояснити. Цей світ — намистина. І таких намистин дуже багато. А в центрі всього є найважливіша — вона зветься Академією.
— Там навчаються? Там створюють нові намистини?
Доанна пригадала те, що Поль розповідав їй уже раніше, під час їхнього знайомства, котре раптово сколихнуло її спокій, проте, безумовно, зробило життя цікавішим та більш насиченим. Адже їй так бракувало барв після того, як Аїден пішов…
— Саме так. От тільки створювати їх під силу дуже особливим людям. Носіям сил з глибокої давнини. Їх колись називали богами. У них вірили. Їм підносили дари… — Поль затнувся в пошуках правильних чи простих слів.
— Я багато читала давніх переказів, — зауважила Доанна. — Легенд, міфів, казок.
— Так. Так… І от їхні душі приходять у світ — в одну з тих намистин — час від часу, але потім їх манить до себе центр, Академія. Бо це
