— Так. Дуже сумно. — Вона сама стояла колись на межі божевілля, тому чудово знала те відчуття, коли в тебе світ розсипається під пальцями і падає вниз, мовби сірий пісок, а ти не маєш за що вхопитись, бо тонеш у тому піску. І тільки старі, давно знайомі образи ще іноді пробиваються крізь стіну болю й байдужості. І тільки щось дуже-дуже дороге ще здатне повернути назад, якщо взагалі хоча б щось здатне…
Поль помовчав кілька секунд, наче і йому знайшлося що згадати про божевілля, а тоді повів далі:
— І коли вони, ті душі, покидають свій світ і йдуть в Академію, про них усі забувають. Вони наче зникають.
— Аїден… він пішов туди, так? Він — носій тої сили?
Доанна старалась говорити спокійно, але насправді їй стало страшно. Небо, котре нависало вгорі, і сотні осяйних крапель у ньому примушували уявляти масштаби куди як більші за все, що вона могла нафантазувати раніше. А це, своєю чергою, викликало відчуття мізерності і беззахисності під цим небом.
— Так. Проте Аїден залишився тут у певному розумінні: спогади про нього живі. Ви всі знаєте, що він був тут, і думаєте, що він вмер. Це неправильно.
— Однаково він не повернеться. — Доанні було анітрохи не легше про це говорити, проте вона вперто повторювала ці слова. «Він не повернеться». Так є, і так буде. — Це біль, і нікуди не подітися від нього.
— Але цього болю не мало б бути! Щось тут не так. І це щось — провина Гестії, — не здавався химерний білявець, котрого на людях вона звала братом.
— Провина в тому, що вона любить його? Що я люблю його? — Доанна не хотіла говорити це голосно й різко, але так вийшло.
— Ти не розумієш, про що говориш… — Поль потер вилиці, а тоді хитнувся вперед так, що очі його опинились на рівні очей Доанни.
— Ти теж. Ти ж ніколи нікого не любив… — Вона не відводила погляду, бо знала, що це перший крок до поразки.
Полеве бліде обличчя сіпнулось від подоби усмішки.
— Ось тут ти помиляєшся, розумнице.
— Помиляюся? Справді? Ти — один із них. Тих, хто володіє силою, хто бачить вселенські масштаби, хто стане врешті одним із тих магів, богів чи просто вищих створінь. Життя наше тобі зовсім інакшим здається, правда? — Доанна схилила голову набік, дозволяючи пасмам волосся затулити половину її лиця.
— І ти вважаєш, що я не можу при цьому любити? — Поль, здавалось, образився.
Доанна на мить замислилась.
— Я думаю, що це логічно. Я навіть певна, що вам мали б забороняти любов до когось конкретного. Вона… не пасує таким, як ви.
— Аїден так не вважає.
— Правда. Я не уявляю Аїдена, котрий би… не любив.
— А я чим гірший? — Білявець тепер дивився на неї з цілковито спантеличеною півусмішкою.
Доанна простягнула вперед руку і стала загинати пальці:
— Ти більш відсторонений. І менш щирий. І при цьому спокійно говориш про такі речі…
— А що мені залишається, крім того, щоб бути спокійним? Я вже пройшов той етап, на котрому панікував, протестував і прагнув утекти… Але ти розумна дівчина, тому я певен, що ще зміниш свою думку про мене. І не забиратимеш у мене право любити. Навіть на словах. — Поль усміхнувся. — Бо насправді все це не має сенсу. Хто ти, як тебе звуть, скільки тобі років, і звідки ти. Що буде з тобою далі, і чого не буде. Любов стирає все це завиграшки.
— То ти таки
Поль дивився на неї невідривно. Його очі мітились, як морська вода.
— А як ти вважаєш?
Доанна всміхнулась:
— Ти покинув її. А тепер сидиш на моїй веранді, розглядаючи зоряне небо і скаржачись на світобудову… Отже, все навіть серйозніше, ніж я думала.
— Розумієш, насправді я їй не потрібен. — Поль видихнув з полегшенням, ніби боявся якоїсь певної відповіді, але не почув її. — Адже, коли я тоді прийшов на бал, Гестія навіть не впізнала мене. Навіть не подумала про це, мабуть. Отож, бачиш, їй потрібен не я, а той загадковий, вигаданий образ. Таємниця. Несподіванка. Гра. А не Поль Масоллі. Чи будь-хто прозаїчний і простий.
— Але ти і не Поль Масоллі. Не вимагай від неї надто багато. Як же, на богів усіх світів — я правильно сказала, так? — як же вона мала впізнати тебе, якщо до того не бачила як слід ані разу? Гадав, вона кинеться тобі на шию? Гестія Амалія не така. Вона пристойна панянка, як любить твердити їхня матір.
— Я не повинен узагалі з’являтися перед нею. Мені ж не вийде залишитись тут. Моя роль — бути підтримкою, загадкою і, можливо, допомогою там, де вона сама не зможе вибратись. І не більше.
— Ох, стривай, стривай! — Доанна вперла вказівний палець у груди Поля. — Ти переконуєш себе в цьому. А щойно перед тим із запалом говорив, що все не має сенсу, бо любов стирає будь-яку різницю…
— Гаразд, панянко, тут ви мене підловили. Тільки, мабуть, я говорив це загалом, не думаючи про себе самого.
— Як вам завгодно вважати. То тепер бачиш, що ти й сам себе відділяєш від усіх, а потім іще питаєш, чим ти інакший. Їй-богу, кумедний!
АЇДен
