Гессі полностью

— А я знаю, куди зникає Полі, — повідомила мене Розе наприкінці літа, коли дні були такі спекотні, як у пеклі. Ох, не хотів би я там правити! А якби правив, то зробив би так, аби там стало холодно і, бажано, сніжно хоч півроку. Як у Норвені, куди мені ніколи не доведеться більше потрапити, принаймні в цьому житті.

Від роздумів про впорядкування пекла мене відірвало кахикання Прозерпіни, котра все ще хотіла повідомити свою новину.

— Куди зникає Полі? Я теж знаю, — відповів, щоб вона не думала, наче зможе заскочити зненацька.

Останнім часом здавалося, що в моєму житті стало більше рівноваги. Від спілкування з мертвими, хоч як це дивно. Я часто навідував кладовище — той храм із гробівцями — і розмовляв з відголосами тих, хто колись помер тут. Вони розповідали багато історій. І дивним чином оті історії додавали мені певності в тому, що все буде гаразд. Адже все вже було. А Колесо Долі обертається невпинно. Отже, все ще буде знову.

Розе звела вгору брови.

— І ти вважаєш, що це добре? — Щось, видно, муляло їй, окрім бажання вжалити Полі.

— Я вважаю, що це не твоя справа. — Мені не хотілось говорити так грубо, та в іншому разі Прозерпіна закрутить мені мізки своїми дурницями.

— Більше моя, ніж ти можеш подумати. Аїде, я турбуюся про тебе. Дозволь мені допомогти.

— А зі мною щось не так? — Я відсторонився від неї і розвів руки в сторони.

— Ти знаєш, про що я. Дозволь щось зробити із цим.

— Якщо ти хоча б спробуєш, це буде останнє, що ти зробиш, Розе, — відповів я тихо і твердо. — Не смій наближатись до моєї родини.

— Я? Ні, Аїде, що ти. Я ніколи й нізащо не доторкнусь до них. Клянуся тобі. Та й не про твою родину мова…

— А про що?

— Про нашого любого Полі й ту дівчину зі слабкими чаклунськими силами, котра була колись твоєю… нареченою?

З погляду Розе я зрозумів, що вона очікує на бурхливу реакцію. І очікує, що я не знаю про це. Але мені було прекрасно відомо, що Полі зустрічав Доанну.

— Він робить усе, про що ми домовились.

— Гаразд. — Розе поблажливо всміхнулась. — Якщо ти так кажеш, то гара-азд… А чи казав тобі Полі, що твоя сестра закрутила голову одному милому хлопчині на ім’я… дайте боги пам’яті… Даррін Олліш?

— Олліш? — Я не стримав усмішки, коли пролунало таке знайоме прізвище. — Що ж, я за неї радий. Хоча, знаєш, твої слова про «триматись далі від моєї родини» трохи не збігаються з тим, що ти — ти, а не Полі — розповідаєш мені про любовний інтерес моєї маленької сестри.

— Казала вже — присягаюсь іменем «Прозерпіна» і всім, що за ним стоїть, — я й пальцем не торкнуся твоєї безцінної Гестії. Навпаки, радію, що в неї з’явився хтось, хто врешті зможе відвернути увагу від тебе, Аїде. Що ж до того, що Полі не розповів про це, — думаю, він був надто заклопотаний власними справами.

— Дякую за уважність, — відповів я кисло.

— …Як гадаєш, можна вірити в її клятву? — спитав я в Полі, коли побачив його.

— Клятва — священна річ. Проте Прозерпіні я не довіряв би ні за що.

— Та я теж. До речі, як справи в Доанни?

Схоже, моє питання заскочило Полі зненацька. Це мені не сподобалось. Але я втамував хвилювання, розуміючи, що він не заподіє нічого поганого моїм близьким.

— У неї все добре, — відповів мій друг повільно, ніби рухався по льоду і силкувався втримати рівновагу та оминути небезпечні місця. — Ми розмовляли про Гестію і про тебе. Певен, що не хочеш зустрітися з нею сам?

— Певен. І тобі не варто, — вихопилось у мене.

— Справді? Якщо ти так думаєш, то гаразд. Я без потреби не приходитиму. Просто, коли вдавав Поля Масоллі, щоб потрапити на бал твоєї сестри, Доанна просила якось іще зазирнути й розповісти їй про це все. — Поль розвів руками, а тоді сховав їх у кишені. — В обмін на допомогу. Але направду я теж думаю, що не варто. Не хочеться занурювати її в те життя, котрого їй не торкнутися.

Так. Справді. Чому я непокоївся? Полі немає сенсу спілкуватися з Доанною. Ми з ним в одному човні. Це все тільки заради Гестії. Суто заради Гестії. Так.

— А хто такий Олліш? — спитав я.

— Олліш? — Полі слабко всміхнувся. — Один розумний юнак, котрий перестає бути таким розумним у присутності твоєї сестри.

Коли батько оголосив, що наступного тижня вони поїдуть нарешті додому, Гессі відчула величезне полегшення. Її вже до краю стомила компанія Генріки, котра злилася, сумувала та дратувала всіх, і матінки, яка важко зітхала, закочувала очі та твердила, що такі діти зведуть її в могилу. О, вони були варті одна одної.

Після повернення дівчина одразу ж пішла до Оллішів. Їхня книгарня нагадувала тепер обсмалену руїну. Затильна частина будинку, де вони жили, постраждала не так сильно, бо то була міцна стара кам’яниця, котра бачила ще старих королів. А от фасад і прибудова, де розміщувалися склади магазину, мали геть сумний вигляд.

Гессі обійшла дім і знайшла задній вхід, яким вона колись давно вперше втрапила в гості до будинку Фаусти. Тамуючи хвилювання, вона постукала. Двері рипнули, зі стіни посипалась пощерблена штукатурка.

— Привіт. — Даррін відчинив і очікувально дивився на неї зверху вниз.