Дівчина відчула, як їй перехоплює дух. Які ж теплі його очі! Який добрий погляд! Вона й забула. А тепер її наче обдали свіжим, приємним вітерцем.
— Привіт, — видихнула Гессі. — Я за тобою так скучила…
Даррін розповідав щось про літо й канікули, про свої мандри до Астірі, про книжки, книжки, книжки. Гессі слухала неуважно, розкошуючи в його компанії та радіючи прогулянкам теплого вечора по алеях рідного парку — море набридло їй до кінця мандрівки.
З того, що друг розповів, ситуація з пожежею була, звичайно, дуже неприємною, проте не такою критичною, як здавалося Гессі, поки вона в Анадалі щодня слухала голосіння Генріки. Щоправда, жодного сліду, що вів би до зловмисника, не знайшли. Ніби той, хто підпалив книгарню, зник безвісти просто на її порозі.
— У нас наче ніколи ворогів тут не було, — пояснив Даррін, морщачи лоба. — Таке відчуття, ніби це все влаштували якісь злі духи. Що скажете, панянко?
— Скажу, що їх не існує! — палко заперечила Гессі, проте мимоволі згадала книгу про Аїдена й тамтешніх молодих богів.
Даррін розповів, що вони вже працюють над вирішенням цієї проблеми, і в його голосі було стільки твердої певності, що дівчина мимоволі перестала через це хвилюватися. Тим більше, сам юнак здавався спокійним і вмиротвореним. І трохи старшим, ніж під час їхньої останньої зустрічі.
— Я отримала твого листа, — згадала Гессі. — Вибач, що не надіслала відповіді. У мене тоді так і не назбиралося достатньо цікавинок, щоб розповісти. А потім ми поїхали до Алутани.
— Та нічого, я однаково не був удома. — Даррін розсміявся й додав: — Підемо на літній фестиваль разом? З Генрікою та Моррі?
— А Фауста?
— Вона вже домовилась із подругами з коледжу. Їм, мабуть, цікавіше так — сама розумієш, дівоча компанія. А ти?
— А я згодна. — Гессі провела поглядом човен, котрий мляво рухався по річці, ніби тонув у вечірніх сутінках і хотів ще з них виборсатись. — Тобі не здається, що тіні ввечері стають трохи магічними? — спитала вона знічев’я.
— Тобто? — Даррін ввічливо звів брови.
— Мені здається, що кожна вечірня тінь — це перехід у якийсь інший світ, таємна доріжка. Вона відкриється блукальцеві, котрий шукає свій шлях. І тільки так. Тому більшість людей не думають про це.
— І куди б ти хотіла потрапити? — Гессі розуміла, що Даррін питає це, лише щоб підтримати її чергову вигадку, адже обоє вони знають, що через тіні нікуди не потрапиш.
«До блакитноокого», — мало не зірвалося з язика.
— Якби я могла обирати, то спочатку хотіла б до Аїдена, а потім, можливо, кудись далеко, де ніколи не була, — відповіла вона, силувано всміхаючись.
Сутінки ховали її усмішку, і Даррін не міг помітити, що вона — фальшива.
— Щоб потрапити до брата, тобі треба було б… мандрувати в минуле.
— А хто сказав, що дороги крізь тіні не можуть вести в минуле? — усміхнулася Гессі. Не казати ж, що насправді Аїден живий. Пішов звідси, але досі живий. Десь далеко тільки.
— Якби ти вирушила в минуле, ми могли б і не зустрітись… — зауважив Даррін.
Гессі зовсім не подумала про це.
— До речі, про мандри. Ми на кілька днів зупинялись у Тавішів, — додала вона, щоб змінити тему.
— Справді? — Даррін спохмурнів на мить. — Ми трохи вели з ними справи.
— Так. Мені Олейн, їхня старша донька, розповідала, що ви хотіли…
— Книгарню в Астірі. Так. Хотіли. Але тепер хоча б цю відновити. Про Астірі поки доведеться забути… І як тобі в Тавішів? Яке вони справили враження?
— Виявились приємнішими, ніж я вважала раніше. І, власне, від них ми й дізналися, що у вас була пожежа.
— А, так. Моррі хотів написати про це їхній доньці, щойно все сталось.
— А чому саме Олейн? Генріка цим так переймалась… — спитала Гессі, бо їй справді кортіло знати відповідь.
— То давнє знайомство. Ленні йому нещодавно писала, тож, мабуть, він… А втім, я не знаю, вибач.
Гессі зрозуміла, що, можливо, хвилювання Генріки небезпідставне. Якась нотка в голосі друга видала подвійне дно його слів.
— Я знаю, про що ти думаєш. — Даррін подивився на неї. — Що між Морґіном та Олейн є щось більше, ніж варто. Але це не так. Насправді, коли ми ще вчились у школі, то Моррі її терпіти не міг. Казав, що вона надто пихата. Хоча батьки і вважали, що така партія для будь-кого за щастя. Тож із Олейн гуляв я.
«Але це було давно», — додав тоді Даррін, і Гессі прокручувала ці слова в думках. Утім, вона розуміла, що іноді час і відстань не мають такого великого значення. Адже Доанна любить Аїдена. Та й сама вона… Гессі різко похитала головою. Урешті, Даррін також розповів, що Олейн лише використовувала його, аби потоваришувати з Морґіном. Так, як Генріка іноді використовує Гессі.
— Тітонько, а ви не знаєте, коли «Трояндовий джем» відчиниться? — спитала вона в пані Фресії, у котрої вони з Генрікою залишились погостювати на вихідні.
Та здивувалась, а тоді розсміялася:
— Ой, Гесті, тебе ж не було, ти не знаєш!
— А що?
Тітонька подивилась на обох сестер загадково, і її усмішка свідчила, що новина справді незвичайна.
— Пані Олай перебралась до Ітеллі.
