Мине якихось вісімсот років, і до загадкових Гробниць часу, що порушують закони Ньютона та загальну теорію відносності, на абсолютно провінційну планету Гіперіон вирушить дивна делегація дивного культу, який боготворить невблаганного монстра. Католицький священник, полковник військово-космічних сил, геніальний поет-лихослов, тамплієр, що водить зореліт-дерево, тихий філософ, приватний детектив та безіменний дипломат — кожен із них має заповітне бажання і потаємну ціль, від яких може залежати майбутнє не тільки кільканадцяти мільярдів людей на двох сотнях планет, а й штучних інтелектів та загадкової постлюдської раси Вигнанців. В епіцентрі пристрастей та політичних інтриг — Гіперіон. В епіцентрі уваги — історії прочан (про війну, про любов, про довкілля, про тілесне кохання та про Літературу-з-Великої-Букви). В епіцентрі подорожі — незбагненна істота, що карає, стинає голови та настромлює жертв на гостряки (не)віртуального Дерева болю, але також обдаровує: благословляє безсмертям, іде проти стрілок годинника та аркушів календаря й існує в статусі Загадки, яку не можна розгадати… Фантастичні премії «Г’юґо» та «Локус» за 1990 рік, звання найкращого перекладного роману в Японії 1995 року і влучна лаконічна характеристика від поважної енциклопедії Клюта — Ніколлса: «Щонайбільш амбітний епос у жанрі космічної опери». Все це про цикл «Гіперіонових пісень» Дена Сіммонса. І власне про «Гіперіон» — її яскравий, пошанований десятками критиків і тисячами читачів старт.
Це для Теда[1]
Консул Гегемонії сидів на балконі космічного корабля ебенової барви і виконував рахманіновську прелюдію до-дієз мінор на старожитньому «стейнвеї»[2], що чудово зберігся попри все, а десь унизу в мочарах під ним вирували та завивали якісь ящери, великі і зелені. На півночі громохмарилось. Проти чорно-синього штормового неба виступав обрис хащ із голонасінних велетів, і в знавіснілому небі вежею заввишки дев’ять кілометрів виросла шарувато-купчаста кучугура. Обрій мережили брижі блискавиць. Час від часу поруч із кораблем абияка тінь заблукалої рептилії сліпо натикалася на поле-перепону і з диким вереском сахалася геть, кидаючись пробоєм в огорнутий бразолійним серпанком ліс. Консул зосередився на складному пасажі прелюдії і не звертав ані найменшої уваги на все ближчу бурю та прихід ночі.
Задзвенів приймач лінії «світло+».
Консул покинув грати, його пальці зависли над клавішами, і він прислухався. Під добрий посвист вітру гуркотів грім. Зі сторони голонасінного лісу долинало жалобне квиління зграї падложерів. Десь у темряві на землі тупий звір просурмив їм у відповідь. Запанувала тиша. Раптовому беззвуччю підспівували напівтони поля-перепони. І знову задзвенів приймач.
— Дідько, — вилаявся Консул і рушив відповісти на дзвінок.
Поки комп’ютер обробляв та розшифровував цей спалах тахіонів[3], що швидко розпадалися, чоловік налив собі чарку шотландського віскі. Він упав на подушки сидіння в проекційній ніші, щойно монідиск заблимав зеленим вогником.
— Вмикай, — скомандував Консул.
— Ми обрали вас. Ви повертаєтеся на Гіперіон, — заговорив хрипкий жіночий голос. Картинка ще до пуття не з’явилася: у повітрі всередині ніші бриніли самі тільки коди передачі, за якими чоловік дізнався, що плюс-сигнал надійшов із управлінської столиці Гегемонії — Центру Тау Кита. Точні координати для цього йому були не потрібні. Постарілий, але такий же прекрасний голос Міни Ґледстон ні з чим не сплутаєш. — Ми обрали вас. Ви повертаєтеся на Гіперіон у складі Прощі до Ктиря, — правив він далі.
«Уже розігнався!» — подумав Консул і підвівся, щоби піти із ніші геть.
— Церква Ктиря обрала, а Річ Спільна затвердила як вашу кандидатуру, так і ще шістьох інших осіб, — розповідала Міна Ґледстон. — Ваша згода в інтересах Гегемонії.
Консул стояв нерухомо в ніші, повернувшись спиною до мерехтливих кодів передачі. Навіть не озирнувшись, він підняв чарку й осушив її.
— Ми в надзвичайно плутаній ситуації, — провадив своєї втомлений голос. — Три стандартні тижні тому наше консульство та місцеве самоврядування «світлом-плюс» надіслали новини про те, що Гробниці часу починають відкриватися. Антиентропійні поля навколо швидко розширюються, і Ктир виходить на лови далеко на південь, аж ген попід хребет Вуздечки.
Консул розвернувся і впав на подушки. Перед ним висіла голограма древнього обличчя Міни Ґледстон. Її очі виглядали не менш утомленими, ніж звучання її голосу. — Щоб устигнути до відкриття Гробниць, ми негайно відрядили особливе з’єднання ВКС із Парваті для евакуації громадян Гегемонії. Їхній час-у-борг становитиме трохи більше від трьох гіперіонських років. — Жінка замовкла, і Консулу здалося, що він іще ніколи не бачив Виконавчу директрису Сенату такою похмурою. — Нам не відомо, чи встигне евакуаційний флот. Але це ще квіточки. На підході до системи Гіперіона ми виявили… міграційний рій Вигнанців… щонайменше чотири тисячі одиниць. Евакуаційна група заледве їх випереджає.
Консул розумів, чому вагається Ґледстон. Міграційний рій Вигнанців міг складатися із найрізноманітніших кораблів, що варіюються в розмірі від одномісних бій-розвідників аж до бляшаних міст і панцирних комет з десятками тисяч міжзоряних варварів.
— Об’єднаний штаб Збройних сил вважає це великим наступом Вигнанців, — вела далі розповідь Міна Ґледстон. Корабельний комп’ютер так спроектував голограму, що сумні карі очі жінки, здавалося, гляділи прямо в душу Консула. — Чого вони прагнуть: установити контроль над Гіперіоном через ті Гробниці часу або ж розгорнути масовану атаку на Всемережжя — ми можемо тільки здогадуватися. Тим часом із системи Камна вже стартував бойовий флот ВКС, до якого прикріплено власний інженерний дивізіон для побудови телепорту. Зараз вони йдуть на допомогу евакуаційним силам. Та залежно від розвитку подій ми їх можемо відкликати.