Консул кивнув і якось неуважно підніс чарку з віскі до губ. Насупився, помітивши, що вона порожня, і впустив на рясний килим, що встилав підлогу голографічної ніші. Навіть без військової освіти та підготовки він розумів усю складність тактичних ухвал, які мала винести Ґледстон і разом із нею начальники об’єднаного штабу. Тільки за умови побудови військового телепорту в системі Гіперіона (а це витрата несусвітніх коштів) можна чинити хоч якийсь опір Вигнанцям. І які б таємниці не зберігалися в Гробницях часу, вони все одно потраплять до рук ворога Гегемонії. Якщо ж флоту вдасться вчасно його спорудити і Гегемонія зважиться всіма силами боронити всамітнений, далекий і колоніальний світ Гіперіона, Всемережжя наразиться на страшенний ризик пропустити атаку Вигнанців у якому-небудь іншому місці периметру. В найгіршому разі, варварам удасться захопити телепорт і проникнути в саме Всемережжя. І Консул спробував уявити реальність, у якій закуті в броню війська Вигнанців рушають у портали, аби вийти в бозна-які столичні міста цілої сотні світів.
Він пройшов крізь голограму Міни Ґледстон, підняв склянку і відправився за добавкою віскі.
— Ми вас обрали для участі в прощі до Ктиря, — повторило зображення старої директриси, яку новинарі залюбки порівнювали з Лінкольном, Черчиллем, Альварес-Темпом чи то будь-яким іншим легендарним політиком Землі із часів до Гіджри, модного серед преси в той або інший момент. — Тамплієри надсилають свій корабель-дерево «Іґґдрасіль»[4], — правила далі Ґледстон. — Командир евакуаційного корпусу має наказ пропустити його. Із тритижневим часом-у-борг ви зможете перехопити «Іґґдрасіль», перш ніж він встигне квантуватися із системи Парваті. На його борту вже будуть шестеро інших прочан, обраних Церквою Ктиря. За даними нашої розвідки, щонайменше один із сімох пілігримів грає на користь Вигнанців. Станом на зараз… ми не маємо… жодного уявлення, ким він може бути.
Консул не втримав посмішки. Поміж усіх ризиків, на які зараз доводиться йти Ґледстон, один полягав якраз у тому, що старій жінці довелося вирішувати, чи цим шпигуном Вигнанців не є сам Консул і чи вона щойно не передала йому ключову інформацію по «світлу+». А чи й
— Серед обраних прочан — Сол Вайнтрауб і Федман Кассад, — повідомила Ґледстон.
Консул нахмурив брови. Він втупився в хмару цифр-іскринок, що, наче рій комашні, обліпила обличчя літньої дами. Лишалося п’ятнадцять секунд плюс-сигналу.
— Нам не обійтися без вашої допомоги, — сказала Міна Ґледстон. — Нам конче необхідно розкрити секрет Гробниць часу та Ктиря. І це паломництво, може статися, — наш останній шанс. Якщо Вигнанці завоюють Гіперіон, їхнього агента треба ліквідувати, а Гробниці запечатати навіки. Будь-яким коштом. Від цього залежить доля Гегемонії.
Передача скінчилася. Світилися лише миготливі координати точки рандеву.
— Записати відповідь? — поцікавився комп’ютер. Попри запаморочливі витрати енергії, необхідні для цього, на кораблі існувала можливість відправляти короткі шифровані сигнали у вічно схвильоване море надсвітлових теревенів, які зв’язували докупи людство, розкидане по всій галактиці.
— Ні, — відказав Консул і рушив до балкона. Чоловік обіперся на перила. Надворі панувала ніч, і в небі висіли низькі хмари. Крізь них не прозирало жодної зірочки. Темрява вважалась би цілковитою, якби не постійні спалахи блискавок на півночі і приглушена фосфоресценція боліт. Раптом Консул чітко усвідомив, ким він був насправді тієї секунди, — єдиним розумним створінням на безіменній планеті. Він вслухався у звуки допотопної ночі, які лунали понад тванню, і думав про ранок, про те, як він удосвіта заведе свого електромагнітного «Віккена», про залитий сонцем день і полювання на крупну дичину в папоротевому лісі на півдні, а потім про те, як надвечір він повернеться на корабель, щоби з’їсти добрячий біфштекс і випити холодного пива. Консул міркував про яскраві радощі мисливця і не менш виразну розраду самоти, самоти, яку він заслужив своїм болем та кошмарами, що їх зазнав на Гіперіоні.
Консул повернувся всередину, втягнув балкон і замкнув корабель із першими важкими краплями дощу. Спіральними сходами він піднявся у спальний відсік у самісінькій маківці зорельота. У круглій каюті було темно, і тільки мовчазні вибухи грози в ілюмінаторі підсвічували потоки води, що лилися з нічного неба. Консул роздягся, ліг на жорсткий матрац і ввімкнув аудіосистему та під’єднав зовнішні мікрофони. Він слухав, як знавіснілий шторм співає в унісон із лютим «Польотом валькірій» Вагнера[5]. Ураган штовхався із кораблем. Виляски грому сповнили відсік, а ілюмінатор спалахував білим вогнем, надовго обпікаючи сітківку очей.
