Йому я помогала тільки криком. Я відчувала холодні пазури, що їх угородили в нас і тягнули донизу, у світло, шум та хаос. Бі-Бі використовував якусь програму, рецептуру або ж закляття, щоби давати нападникам раду. Але його зусиль не вистачало. Я відчувала, як трусяться від завданих ударів стіни нашого укриття, від ударів, завданих не безпосередньо по мені, а по зв’язку з аналогом матриці, тобто по Бі-Бі.
Ми падали назад. Нас на свій буксир взяли невблаганні сили. Аж раптом я відчула присутність Джонні — здавалося, що це ніби чиясь велика дужа рука підхопила нас, пронесла крізь стіну периферії у мить перед самісіньким закриттям чорної ляпки, що зруйнувало наш рятувальний шлях, обваливши на нього сталеві щелепи захисного рубежу.
Ми рухалися із неймовірною швидкістю по заторених магістралях і, ніби «емтешки» у валці чумацьких підвод, проминали кур’єрів інфосфери та інших аналогових спеців. А потім були ворота в повільний час, що в них аналоги оперативників вистрибували зі знерухомленого натовпу собі подібних якимсь карколомним чотиривимірним скоком, наче діти, котрі грають у довгу лозу.
На виході з матриці мене пройняв неминучий напад нудоти. Світло опалило сітківку.
— Зберися, Брон, — Джонні (або той, хто за відчуттями був наче Джонні) спробував допомогти мені підвестись і поштовхав мене до дверей.
— Бі-Бі, — видихнула я.
— Ні.
Я розплющила зболені очі рівно настільки, щоби побачити розпластаного на консолі Бі-Бі Сурбрінгера. Його ковбойський капелюх звалився з голови та впав на підлогу. Голова Бі-Бі вибухнула, заляпавши майже весь пульт сірою та червоною речовинами. Із його розкритого рота вишумовувала біла піна. Очі ніби розплавилися.
Джонні підхопив мене і майже відірвав від підлоги.
— Мусимо йти, — прошепотів він. — Сюди можуть увірватися будь-якої хвилини.
Я заплющила очі і дозволила йому забрати мене з квартири.
Я прокинулася в тьмяному червоному світлі під звуки скрапування води. Від неізольованих оптоволоконних кабелів тхнуло каналізацією, пліснявою й озоном. Я розплющила одне око.
Ми знаходилися в низькому приміщенні, більше схожому на печеру, аніж кімнату, з проводкою, що зміїлася з розбитої стелі, баюрами води і вкритою слизом плиткою на підлозі. Джерело червоного світла знаходилося десь поза кімнатою, можливо, на вході до технологічної шахти або ж в автомеханічному тунелі. Я тихо заскиглила. Джонні був поруч на грубій ковдрі і підкотився до мене поближче. Все його обличчя вкривало якесь мастило впереміш із брудом. І на ньому красувався щонайменш один свіжий поріз.
— Де ми?
Він торкнувся до моєї щоки. Іншою рукою трохи пригорнув і допоміг сісти. Страхітливий інтер’єр постав під іншим кутом, і на якусь мить мені здалося, що я зараз блюватиму. Джонні допоміг напитися з пластикової склянки.
— Вулик «Утиль», — відповів Джонні.
Але навіть не прийшовши до тями, я про це вже здогадувалася. «Утиль» — найглибша шахта Луза, нейтральна смуга механічних тунелів та нелегальних копанок, де працює половина криміналітету та всякого іншого непотребу Мережі. Саме тут мене підстрелили пару років тому, а шрам від лазерного ножа і досі мене прикрашав над тазовою кісткою зліва.
Я підставила склянку, бо ще хотіла пити. Джонні сходив до металевого термоса, наточив води і повернувся назад. Понишпоривши рукою в кишені блузи та на паску, я раптом запанікувала, бо не знайшла батьківського автоматичного пістолета. Але тут його дістав Джонні і я розслабилася, взяла в нього посуд і спрагло осушила чашку.
— Бі-Бі? — спитала я зі скороминущим сподіванням, що мій спогад — не більше ніж моторошна галюцинація.
— Там був захист, якого жоден із нас не очікував, — заперечно похитав головою Джонні. — Бі-Бі вломився в систему бездоганно, але відбитися від омега-фагів ТехноКорду йому було не під силу. Зате відлуння битви чула половина оперативників базової площини інфосфери. Бі-Бі — вже легенда.
— Охрініти, значить, він — легенда? — розсміялася я, але це більше нагадувало схлипування. — Бі-Бі загинув. Ні за хрін собачий.
Джонні міцно мене пригортав.
— Він загинув не просто так. Він здійснив захоплення інформації і перед смертю передав мені дані.
Я спромоглася повністю вирівнятися, як сиділа, і поглянула на Джонні. Він здавався тим самим: ті самі очі, те саме волосся, той самий голос. Але щось змінилося набагато глибше. Став більш людським?
— Ти? Вдалося перенести свідомість? Ти тепер…
— Людина? — всміхнувся до мене Джон Кітс. — Так, Брон. Ну, або настільки наближений до цього стану, наскільки може бути хтось, викуваний у кузнях ТехноКорду.
— Але ти пам’ятаєш… мене… Бі-Бі… все, що сталося?
— Так. А ще, як уперше розгорнув томик із чепменівським перекладом Гомера[179]. Очі брата Тома, коли він спливав уночі кров’ю. Добрий голос Северна, коли я надто заслаб, щоби розтулити повіки і зустрітися з фатумом віч-на-віч. Нашу ніч на П’яцца-ді-Спанья, коли я торкався губ твоїх та уявляв, що то поруч щока Фанні. Пам’ятаю, Брон.
