Ліворуч од Консула сидів отець Лінар Гойт — священик старомодної християнської секти, знаної як католицизм. На якусь мить Консул був призабув значення чорного вбрання та пастирського комірця, аж потім пригадавши лікарню св. Франциска на Хевроні, де його лікували від алкогольного отруєння після першого і провального дипломатичного завдання майже чотири стандартні десятиліття тому. Коли храмовник назвав ім’я Гойта, в пам’яті чоловіка спливло ще одне прізвище — іншого священнослужителя, котрий зник на Гіперіоні якраз у середині його консульської каденції на планеті.
Лінар Гойт здавався молодим, трохи більше тридцяти років од народження, але якісь події недавнього минулого страшенно його зістарили. Консул розглядав це худе обличчя, горби вилиць на землистого кольору шкірі, великі, запалі, у глибоких тінях очі, тонкі, скривлені в неминущому спазмі губи з настільки опущеними кутиками, що навіть цинічним усміхом це було важко назвати. А ще священик не стільки лисів, скільки страждав від радіаційних опіків. Назагал, він справляв враження людини, яка роками потерпала на хворобу. Тим дивнішим Консулові здавалося несподіване, фізичне відлуння юності в цьому чоловіку, що його досі можна було розгледіти під маскою прихованого болю: все ще помітна молодеча округлість лиця, чиста шкіра і чуттєві вуста, які колись належали молодшому, здоровішому і геть не цинічному Лінару Гойту.
Поруч зі священиком розмістився чоловік, чиє обличчя кілька років тому було знайоме більшості громадян Гегемонії. Консул навіть було замислився, чи тривалість колективної уваги в Усемережжі зараз була настільки ж куцою, як і за його перебування там. Певно, тепер іще коротшою. В такому разі полковник Федман Кассад, або ж Різник Південної Брешії більше знаменитістю не вважається, тим паче сумнозвісною. А от поколінню Консула та всім мешканцям забарного емігрантського загуменку забути Кассада не вдасться аж ніяк.
Височенний полковник Федман Кассад (що майже на одному рівні зазирав в очі двометровому Гету Мастіну) був зодягнутий у чорний однострій Збройних сил, без жодного сліду знаків розрізнення та нагород, а тому чимось схожий на сутану отця Гойта. І на цьому спільне між двома чоловіками закінчувалося. Змарнілому образу Гойта протистояв засмаглий, підтягнутий і стрункий, немов пужално батога, Кассад із кремезними плечима, дебелими в’язами та мускулами, пасмуги яких випиналися навіть на зап’ястках. Дрібні темні оченята полковника охоплювали своїм поглядом геть усе, немов лінзи примітивної відеокамери. А його обличчя складалося із самих кутів: суцільні тіні, площини та грані. Гойтів лик був якимсь нужденним, у Кассада ж — просто викарбуваним із холодного каменя. І вузька лінія рясної щетини, вистриженої по краю підборіддя, тільки додавала гостроти до всього образу полковника так, як кров відтіняє лезо кинджала.
Напружені і неквапні рухи військового нагадували Консулу ягуара земної породи, якого йому довелося колись бачити на Лузі в зоопарку приватного корабля-«ембріоносця». Говорив полковник тихо, однак екс-дипломат помітив, що навіть паузи в його мовленні вимагають до себе уваги.
Більша частина довгого стола залишалася порожньою, все товариство збилося докупи в одному кінці. Навпроти Федмана Кассада розвалився чоловік, якого Гет Мастін представив як Мартіна Силена.
Силен виявився цілковитою протилежністю солдата, котрий сидів перед ним. Там, де Кассад був тонким та високим, Силен виглядав коротким і розгодованим — ні про яку форму тут і не йшлося. І тесаним рисам обличчя Кассада протистояла жива та експресивна, ніби в земного примата, парсуна поета. Курдупель мовив на весь свій скреготливий та рипучий голос, скільки мав сили. На думку Консула, в повадках Мартіна Силена таїлося щось демонічне, але на диво приємне: в усіх цих його розпашілих щоках, великому роті, заломлених дугах брів, гострих вухах та вічно рухливих руках із пальцями довгими, немов у досвідченого піаніста. Або душителя. На голові в нього красувався поскубаний сріблястий чубчик.
Мартіну Силену можна було дати під шістдесят, але Консул примітив зрадливий голубуватий відтінок на горлі та долонях і запідозрив, що цей чоловік уже неодноразово проходив терапію Поульсена. Відтак справжній вік поета міг складати як дев’яносто, так і всі сто п’ятдесят стандартних років. І якщо реальна цифра була ближча до крайньої межі, то Силен — Консул це знав достеменно — іще той шаленець.
Такою ж мірою, наскільки буйним та жвавим видавався поет, настільки його сусід випромінював безсумнівний і не менш вражаючий дух інтелігентної та вдумливої небагатослівності. Коли його назвали по імені, Сол Вайнтрауб підняв голову, і Консул відмітив про себе підстрижену сиву бороду, зморшкувате чоло та сумні світлі очі добре відомого науковця. Екс-дипломатові раніше доводилося чути перекази про Вічного Жида у його безнадійних мандрах, але з превеликим здивуванням на руках старого він помітив немовля — його доньку Рахіль, якій-то і було всього кілька тижнів од народження. Консул відвернувся.
