— Так, — підтвердив Аннадір. — Той борт ще менший і тісніший за «Лорда». Та й будували його на інших принципах. Розмістити на ньому наш протиперевантажний кокон не дозволяє конструкція. З іншого боку, лише ця машина достатньо озброєна для того, щоби на рівних битися зі злими дядьками. Тому ми веземо, а вони прикривають. Тим більше, що тепер у секторі немає жодного іншого ґ’ормітського борту, який би взяв Фатіму.
— А після того, як ми її довеземо?
— Я б зараз про це не думав. Нам би до лімесу дійти.
— На Фаренго ми тимчасово перейдемо у підпорядкування Преподобній Р’аавал, — сказала Хіосі.
— Хто вона?
— Ґ’ормітська Знаюча високого рангу, відповідальна за Розплідник богів.
— На таке підпорядкування також немає письмового наказу?
—
Транспортний модуль рушив у напрямку Брами шість годин тому. Тепер з ґ’ормітського зорельоту мав стартувати «човник» з дванадцятьма десантниками — шістьма людьми і такою ж кількістю рептилоїдів. Перед Зораном на всю рубку розгорнулося панорамне зображення «Йлаа-л’аку», схожого на велетенську спіральну мушлю. Корабель ящерів готувався вивести «човник» зі свого черева, і командор не міг відв’язатися від думки, що під синіми зоряними розсипами висить здоровенний ксеноморф, що ось-ось народить собі подібне.
Корпус «Йлаа-л’аку» наповнювало тихе опалове світіння. В ньому Зоран бачив зриму силу, що таїлася у надрах машини, за розмірами сумірної з лінкором. Сила зорельоту-мушлі мало чим нагадувала ту лінійну потугу, яку виробляли двигуни «Айн-Софу». Корабель рептилоїдів не проламував простір, а ковзав тими незримими струнами, на які натягнули всесвіт. Зоран вже двічі спостерігав, як спіраль «Йлаа-л’аку» вкручується у пульсуючу рану лімесу, як легко вона зісковзує з чотиривимірної визначеності на химерні площини Темних шляхів.
Але командор також знав, наскільки ілюзорною є ця легкість, які гігантські ресурси енергії потрібні для дресировки силових струн і як важко витримувати потрібні параметри польоту там, де матерія божеволіє і набуває несамовитих властивостей. Він здогадувався, що технології ящерів шліфувалися сотні тисяч, якщо не мільйони років. Що деякі з них рептилоїди отримали у спадок від давніших цивілізацій і використовували без глибокого розуміння їхньої природи.
Нарешті від центру спіралі відокремилася невелика срібляста сфера — ґ’ормітський «човник». Він повільно відплив на відстань п’яти корпусів «Йлаа-л’аку», закрутився дзиґою, завібрував і розчинився, наче привид.
Зоран знав, що за стандартним часом «човник» вже повернувся до чотиривимірного простору поблизу Пратари.
Якщо баронеса мала рацію, подумав він, самий час з’явитися ворогові і знищити обидва зорельоти. Але він не вірив у такий фінал. Вей — освічена і далекоглядна вчена, але в цій пригоді час учених минув. Тепер історію писали жриці і маги. Але, можливо, саме військовий поставить останню крапку.
Зоранові здалося, що він бачить цю крапку. Товсту і чорну.
Командора тягнуло відвідати бокс з Наталією, але він дав собі установку на чітку послідовність дій; ввів до керуючої консолі особистий код і активував автоматику однієї з вантажних позицій.
Десь за п’ять кілометрів від житлових палуб лінкора, у четвертому складському секторі, блимнув вогник на череві сріблястого контейнера-«дирижабля». Ворухнулися антени кіборга-охоронця, схованого у ніші над контейнером. Не відчувши загроз, робот підтвердив незмінність стартової циклограми. Інші роботи побігли до силових ребер контейнера, щоби зрізати монтажні скоби і розвернути «дирижабль» носом до шлюзу.
Але те велике і грізне, що спало в контейнері, поки що залишалося у транспортному режимі.
Тепер, перш ніж зробити другий з намічених кроків, Зоран мав трохи часу.
Він вирішив переглянути запис розмови Шерми з Відморозком.
Командор надів на голову вузький обруч і відчув, як плівка наповзає йому на обличчя. За мить, не втрачаючи контролю за тілом, він потрапив до кімнати, де інкрустований червоними кідронійськими мушлями столик розділяв співрозмовників. Струнку молоду жінку з шкірою мідного кольору і стару руїну, що нерухомо лежала у медичному кріслі. Зоран знав, що одна зі стін кімнати ззовні прозора і за нею стоїть Сайкс.
— З поверненням, — мовила руїна.
— Повернення є способом людського існування, — незрячі очі дівчини дивилася не в бік Відморозка, а на ту стіну, за якою причаїлася радниця імператора. — Давній поет сказав:
— Маєте рацію. Я б не відмовилася пройтися полем, над яким віє вітер.
— Любиш відкритий простір?
— Так.
— Чому ти прийшла так пізно?
— Пізно?
— Я жив за часів Сіоранів. Тоді люди були сильнішими, тобі б було веселіше.
— Я й тепер не скучаю.
