Дівчина підвелася і почалапала вздовж зеленої лінії. За півсотні кроків вона побачила круглий отвір, до якого можна було пройти не згинаючись. За ним панував суцільний морок. Пела посвітила туди ліхтариком, але промінь безслідно зник, наче у велетенській, без кінця і без краю, печері. Дівчина вагалася лише мить, а потім увійшла до отвору.
Їй здалося, що вона зісковзнула униз крижаним жолобом. Навколо було темно і холодно. Непроглядно темно і страшенно холодно. Вона подивилася на екран навігатора, але прилад виглядав мертвим. Всі його індикатори згаснули. Пела озирнулася і побачила зелене світло тунелю. Але воно було дуже далеко, за кілька сотень метрів, а може, й далі.
Недосяжно далеко, підказала їй інтуїція.
«І що тепер?» — запитала вона невідомо в кого.
Замість відповіді перед нею з’явилося щось подібне на кулясту блискавку. Клубочок помаранчевої плазми розміром з ніготь великого пальця.
Пелі пригадався напад адельми.
Але та блискавка була іншою — з кільцями і шлейфом тріскотливих іскор. На відміну від неї помаранчевий клубочок здавався зовсім мирним. Він спочатку завмер на рівні Пелиних очей, а відтак повільно поплив у морок.
Дівчина рушила за клубочком. Вона не бачила підлоги, але підошви відчували пружну поверхню, наче товстий килим. Плазмовий світлячок гіпнотизував її. Пелі здалося, що якби вона захотіла спинитися, то ноги самі б понесли її тіло за помаранчевим вогником.
Вона йшла і йшла, а потім навколо з’явилися стіни. Неймовірно високі, сірі, з могутніми сивими ребрами і скошені досередини, наче склепіння. Холод міцнів.
Пелі згадалася схована у тумані піраміда. «Мене привели до клітки», — вирішила вона.
Охоронцям клітки бракувало засобів впливу на ситуацію. Преподобна Цайфа лише спостерігала, як хвиля смертельного холоду затоплює тепличний комплекс. Відкритий в скельних надрах портал вибирав всю енергію з навколишнього простору. Туман над комплексом випав снігом і відкрив зору Преподобної фантастичну картину. Десятки «пожирачів туману», які не встигли втекти, тепер височіли химерними монументами навколо приземкуватих будівель. Їхні мертві тіла іскрилися крижаними кристалами на тлі чистого неба, насиченого кольором стиглого апельсину.
Загін Преподобної Лацор залишився у комплексі. Спостережна апаратура вимкнулася, і Цайфа лише могла уявити, у що перетворилися застигнуті крижаною хвилею магонійці. Космічний холод підповзав до житлових модулів Фронтиру, але Цайфа вирішила, що не стане евакуюватися. Майже все населення колонії відправилося до гірської долини, але вона, за давнім звичаєм свого народу, побажала розділити долю бази, якою керувала вже більше століття. Її наступницею мала стати Лацор, але тепер молоде покоління сестер само вибере нового координатора.
Й це також не розходитиметься з давніми звичаями.
Серед сотень приміщень Фронтиру було два, доступ до яких мала лише Цайфа. У першому знаходився вузловий портал Імли, а у другому — прилад, що мав вигляд невеликого білого кубу. Прилад передбачили на крайній випадок. Останній раз ним користувалися майже вісім тисяч років тому, коли до Імли наблизилась ескадра послідовників Темного. До останнього часу магонійка перебувала у сумнівах, чи доречним буде скористатися кубом. І лише тепер, побачивши закрижанілих «пожирачів» та втративши Лацор, вона наважилася.
Цайфа спустилася на підземний рівень Фронтиру, пройшла до його закритої частини, відчинила потайні двері. Куб стояв там, де вона побачила його уперше, сто два роки тому, коли отримувала повноваження координатора від свого батька. Він стояв на чорному кам’яному постаменті. Лише на перший погляд цей об’єкт нічим не відрізнявся від звичайних речей Фронтиру. Уважним зором можна було помітити дивну особливість — видимі площини кубу наче розпливалися. Вібрували зі швидкістю, невловимою для очей гуманоїда.
Магонійка обережно простягнула руку в напрямку кубу, а відтак поклала долоню на його верхню грань. Тепер вона явно відчувала вібрацію. Кілька секунд нічого не відбувалося, потім вібрація припинилася.
Куб змінив свій колір з білого на яскраво-жовтий.
Це означало, що Преподобну Цайфу почули.
«Щось не так, щось не так», — пульсувало у темно-червоному мороці, де плавала свідомість Маркова. Він відчував, що його розум, як ніколи в житті, заточений на аналіз. Що він гострий, як скальпель, і готовий різати морок ілюзій, звільняючи з-під його волохатої шкіри гладеньку істину. Остання в цій маячні уявлялась чимось на штиб кулі. Вона зміцнювала навколо себе твердість, а брехня розпачливо хлюпала рідиною. Скальпель розуму шукав напрямок до кулі, але навколо не було ані зримої шкіри, ані чогось іншого, відмінного від драглистого безмежжя.
