«Припустимо, — міркував він, — що ця зім’ята штуковина не надто розумна та не відразу второпає, що саме я від’єднюю від екзоскелета Церм. Припустимо, що штуковина не вміє читати мої думки і не зреагує на перші команди пускового циклу. Але вже в момент старту все відкриється, і штуковина скосить мене на раз-два.
Не дарма ж Сайкс сказала, що я у полоні, — згадав Вольск. — Ворог, швидше за все, тут все контролює. Та ще й Шерма заходить до мого чайнику, як додому».
Він ще раз подивився на ультрачорний силует перехоплювача. Те, що він назвав штуковиною, висіло між розчепірених ніг без жодних помітних перетворень. Судячи з її вигляду, маскування частково злізло під час посадки. Крізь рослинно вигнуті контури проступила чужа інженерна естетика, не знайома зі звичною людським очам бінарною симетрією, а центральну частину чужої машини обплутували вузлуваті волоконні потовщення, що здалися Вольскові корінням древнього в’яза.
У тих відділках його пам’яті, де зберігалися зображення та схеми інопланетної техніки, ворухнулося впізнавання. Він вже десь зустрічав агрегати, зроблені у такому дизайні.
Але де?
Він напружив мозкові імплантати на згадування.
Над крижаною пустелею раптом рознесло свистячий звук, що відірвав Вольска від пошуків. Невеликий вертоліт, утричі менший за конвертоплан, наближався з боку табору. Він летів дуже низько, здавалося, що зіткнення з крижаним пагорбом неминуче. Проте останньої миті гвинтокрил повторив маневр дротяного літачка рептилоїдів й зависнув над полем свіжої смерті.
А відтак сів на кригу.
Вольск завмер в очікуванні. Його уява намалювала, як з кабіни виповзає багатоока слизька потвора, серце стиснуло, а вже за мить воно прискорено закалатало.
З кабіни вистрибнула людина.
Жінка.
І Сайкс, і Вей також мали треновані і красиві тіла, але Вольск не сплутав би леопардову грацію Шерми з жодною іншою.
У темно-зеленому скафандрі, виблискуючи сріблястими смугами м’язових протекторів, до нього наближалося Тейсанболонове творіння.
«Не обморозився?» — голос у голові Вольска здався йому теплим, як подув літнього вітру.
«Ні».
«Це добре, тому що у нас з тобою багато роботи».
«Якщо тіронійському поліцаєві починають снитися клони старих робочих серій, значить, час зливати воду, гасити світло і сідати на важкі медикаменти», — сказав собі Марков, коли те, що над ним нахилилося, виявилось обличчям.
Він знов змружив повіки, сподіваючись ніколи більше не побачити відразливої вухатої пики, але сподівання не справдилося.
— Агов, начальнику, — прохрипіло над ним. — Сніданок вже готовий.
«Це не сон», — здивувався Марков, відтак спитав у хриплого:
— Ти, певно, Гумм?
— Так мене називають.
— Значить, я у Розпліднику, — констатував поліцейський і відкрив очі. Поряд з клонською мордою він побачив личко симпатичної єврокитайки. Й додав без натяку на запитання:
— Ви — Преподобна Мулан.
— Просто Мулан.
— Я Рене Марков.
— Ми знаємо, хто ви.
— Що з конвойованою?
— Гостює в Преподобної Р’аавал.
— А Хіосі з…
— Відійшли світлим шляхом. Мир їм.
Правду кажучи, Марков був готовим це почути. Дарма вони понадіялися на захист капсули.
— Той спалах?
Мулан кивнула.
—
— Так каже Преподобна. Вашу рятувальну капсулу знищили зброєю, котру тут називають «райдужним списом», якось так, — пояснила Мулан. — А вам, генерале, пощастило.
— Винищувач? Зорельот-зірка?
— Так, — підтвердила Знаюча. — Він також зазнав пошкоджень, але поки що ми в безпеці.
— Вже відомо хто
— Нам не повідомляли.
— Ви ще довго будете балакати? — поцікавився рудокоп. — Смачнючий сніданок ось-ось охолоне.
— Може, генерал не хоче їсти. Може, він хоче чогось іншого?
«Так, іншого, — подумав Марков. — Хочу подивитися в очі Охоронцеві прав і свобод світів».
Вголос він сказав:
— Тіло дуже свербить. Так свербить, що аж горло перехоплює. Є тут можливість помитися?
Стоячи під скупою водяною цівочкою, він думав про Бегемота. Той супроводжував теперішнього монарха від доби битв при Білих зірках, виконував найвідповідальніші завдання. Маркову ніяк не вдавалося відтворити ходу думок імператора, що відправив свого товариша в рейс, прогнозована успішність якого не перевищувала чотирьох відсотків.
Невже доставка Фатіми на Фаренго так багато для нього важить?
Щодо себе він не дивувався. Він звик бути розхідним ресурсом Імперії. І знав ще безліч офіцерів, які не мали ніяких ілюзій щодо свого місця в системі. Втім, як не подивись, а загиблі у рятувальній капсулі «Лорда Полум’я» не входили до числа пішаків.
Такі собі
Принаймні для теперішніх правителів Імперії.
