Також безмежно чужого.
Шермо, кохана, якого
Добре, добре. Ніхто не збирається рухатися. Це грьобане тіло лежатиме стільки, скільки тобі треба. Лежатиме усі майбутні ери, аж до випаровування останньої з «чорних дір». Лежатиме всі цикли і всі епохи. Лише не залишай мене, Шермо.
«Ні, ні, не зрадив. Неправда. Я рушив разом з тобою до мертвих планет, я залишив рідних на Арпікрані, я…»
Судоми відпустили, Вольск відчув, як піт тече під скафандром, переповнюючи капіляри абсорберів, як липка волога розповзається між ногами.
Поряд з ним впало щось важке. Він обережно присів, озирнувся навколо, і йому перехопило горло. Якась нищівна коса пройшлася навколишнім, безжально стинаючи все, що вивищувалось над поверхнею хоча б на метр. Ще ворушилися розрізані навпіл тіла людей і ящерів, ще розпадалася на шматки конструкція ґ’ормітського літального апарату і щось рідке витікало зі страчених роботів. Те рідке пінилось і застигало на морозі потворними гронами.
І лише його Мк7, який після зупинки притиснувся черевом до криги і підібгав під себе павучі лапи, практично не постраждав. Диявольський косар лише зрізав сідло.
«Що це за зброя?» — думки Вольска сповільнилися, а погляд не міг відірватися від рештків Церм. На замерзлому зрізі її тіла він бачив тазові кістки, судини та м’язову тканину, трубки живлення скафандра та рівно обтяті конструкції екзоскелета. Ворожа зброя розітнула людське тіло, як лазерний ніж, але не залишила на плоті термічного сліду.
Ще хвилину тому Церм розмовляла з ним про допуски, а тепер і вона, і Ван Боден мертві. Навіть Преподобна Тарасваті. Її тіло лежало найдалі від Вольска, поряд з перехнябленою руїною конвертоплана.
Й ті дві ґ’ормітки, що так вміло вправлялися з крилатою машиною, також загинули. Обрубки їхніх хвостів здригалися у фінальних конвульсіях. На манжетах і шоломах людських скафандрів розпачливо блимали вогники медичного контролю.
Вже немає чого контролювати.
Техноархеолог озирнувся на перехоплювач.
Ну, звісно, той цілісінький. Коса вистрибнула з його здобичі, з того, котре Церм вважала зондом, з того, котре виглядало як зонд, але не було ним. В принципі, ті, хто маскував свою машину під земного розвідника, й не надто морочилися з ретельним копіюванням деталей. Замість охолоджувального контуру вони причепили до «зонду» хаотичне переплетення дротів, а уловлювачі зоряної енергії зобразили скрученими листами металу.
Йому кортіло роздивитися замасковану машину детальніше, але він не знав, як та зреагує на наближення. Перевіряти на собі дію коси не було жодного бажання.
Шерма наказала чекати.
На кого?
На неї?
На її спільників?
А може, краще відповзти до «павука», повернутися до табору, подивитися, що діється там?
Йому було страшно.
Хронометр свідчив, що Вольск сидів на кризі вже півгодини, коли його внутрішній комунікатор прийняв виклик від Сайкс.
— Не кажи, я все знаю, — відразу попередила Преподобна.
— Я не можу…
— Виконуй всі вимоги Шерми.
— Ви у полоні?
— Я — ні. А от ти у полоні.
— Мені…
— Ти почув. Це — наказ.
Сигнал зник, залишивши десь під черепом краплину холодної порожнечі. Вольск спробував зрозуміти, що саме задумала імператорська радниця, але пазл не складався. Він згадав, що бур за кілька годин проб’є тунель і припустив, що у цілому ситуація виглядає так: Шерма спробує за будь-яку ціну дістатися порталу, а Сайкс зробить все, щоби цього не сталося.
Якщо так, то, за великим рахунком, його допомога Шермі не потрібна. «Боб» домчить клонку до самої «зоряної брами», а помогти їй у двобої з Сайкс він не зможе. Втім, для висновків замало інформації. Хто знає, а може, для активації порталу необхідна присутність кількох людей? Або ж Шерма триматиме його біля себе як заручника? Й де тепер, цікаво, баронеса?
Питання, питання.
Питання, небоги невідомості.
Він відчув біль у затерплій нозі і змінив позу. Тепер він не сидів, а напівлежав так, що міг оглянути останки Церм, які поступово вкривала паморозь. Вольск зауважив, що командний пристрій перехоплювача не пошкоджено. Техноархеолога свого часу вчили принципам дистанційного керування роботами, але йому бракувало практики. Тим більше, практики роботи зі швидкісними міжпланетними рейдерами.
Проте одне він знав достеменно: достатньо було ввести до пристрою стартову команду, щоби знешкодити «зонд». Перехоплювач виніс би його в космос, і полон Вольска на тому б скінчився. Куди саме полетить рейдер, ніякого значення не мало. Чим далі, тим надійніше. Зваживши усі «за» і «проти», техноархеолог вирішив, що критичних проблем в нього не виникне, адже командна логістика позитронних комп’ютерів не відрізнялася різноманітністю. Втім, він не мав певності у тому, що ворог дозволить зламати свій план.
