Ще доправляючи техніку до бурового майданчика, Вольск намагався зрозуміти, які саме природні процеси сформували такий ландшафт, але геологічні довідники нічого не прояснили. Жовтувате світло Пратари додавало до навколишнього смутку трошки теплих відтінків, проте картина від того не ставала кращою. Мертвий світ нічим не видавав свого минулого, яке, на думку Вольска, було далеко не тоскним.
Інакше навіщо тут вузловий портал?
Подорож до місця посадки зонда тривала майже дві години. Коли Вольск прибув до вказаної локації, там вже зібралася чимала компанія. Окрім Церм і Ван Бодена зустрічати зонда-ветерана прибули Тарасваті і двійко ящерів у чорно-золотих скафандрах. Останні лише на кілька хвилин випередили Вольска, ефектно припаркувавши до найвищого пагорбу літальний апарат з прозорими крилами і відкритою дротяною кабіною.
— Екстремальні пацани ці рептилії! — прокоментував їхнє прибуття Ван Боден.
— Вони жіночої статі, — зауважила Тарасваті.
— Значить, екстремальні дівчата, — оператор привітно помахав ґ’орміткам. — Їх також цікавить зонд?
— Нам всім цікаві сліди втручання у його роботу, — пояснила Преподобна. — Командор припустив, що зонд не зміг би три століття без сторонньої допомоги витримувати високоенергетичне опромінення.
— Ми знаємо, що припустив командор, — почувся голос Ван Бодена. — Але відомі ще й не такі приклади витривалості старих систем.
— Маєш на увазі самого командора? — поцікавилася Церм.
Всі, окрім «дівчат-рептилоїдів», розсміялися.
Чекали довше, аніж передбачалось. Пройшло більш, аніж півтори години, коли в небі спалахнув жовтий «хрест» реактивних джетів. Перехоплювач гальмував, спускаючись на Браму пологою спіраллю. Вольск бачив контейнер з цією машиною під час завантаження транспортного модуля. Проте всі спроби розпитати техніків про її конструкцію і тактичні можливості наштовхнулися на промовисте мовчання.
— Секретна зброя? — запитав він у Церм.
— Шостий рівень допуску.
— Отакої.
— Не борт, а кейс найсучасніших технологій.
— Може, треба очі закрити?
— А ще заткни вуха і відійди на два кілометри, — пілот засміялася. — Я теж не маю шостого, що поробиш.
— Я тебе не здам.
— Ти добрий хлопчик.
— Він на сидеральній тязі?
— Щось крутіше. Ходить швидше за будь-який скеґер.
«Що може бути крутішим за сидеральний движок?» — запитав себе Вольск, але вирішив не розпитувати подробиць. Він ще раз переконався, що на лінкорі сховали чимало сюрпризів. Що навіть пілоти «Айн-Софу» не посвячені у всі таємниці експедиції.
Перехоплювач остаточно погасив швидкість, розчепірив довгі опори і філігранно прибрамився в центрі майже круглої долини, де під кригою вгадувалась структура метеоритного кратеру. Вкрита ультрачорним лаком машина виглядала пласким зображенням, намальованим просто на навколишній панорамі. В її хвостовій частині можна було роздивитись затиснуту маніпуляторами здобич. Темно-сірий, наче зім’ятий, корпус древнього зонда.
Надто зім’ятий, як на агрегат такого типу. Техноархеолог бачив десятки подібних до нього зоряних розвідників. Різних. Виловлених у відкритому космосі після століть мандрів, розміщених у музеях та приватних колекціях, вкритих потворним чорним накипом, немилосердно пощерблених й навіть пробитих наскрізь.
Різних, але не таких.
Якесь недобре передчуття охопило Вольска.
— А можна подивитися, як виглядав зонд, коли його впіймав твій секретний гончак? — звернувся він до Церм.
Та розгорнула плівку двовимірного екрану просто перед очима техноархеолога. Плівка нахмарилась кольорами відкритого космосу. З глибини екрану виплив сірий силует.
Вольску вистачило короткого погляду, щоби все зрозуміти. Він вже відкрив рота, щоб попередити Церм та інших, коли весь його мозок — весь, до останнього нейрону — заповнив знайомий голос.
Крізь нього, наче крізь розірвану дверну мембрану, на Вольска рушили видіння, складені з кольорів, звуків і доторків. Він побачив золоте татуювання на плечах і ключицях, темне хвилясте волосся, шкіру з мідним відблиском. Відчув аромати мускату і амбре, розпеченість нестримного жадібного лона, що готове поглинути цілий всесвіт.
Його тіло знову, як і рік тому, наповнює пронизливе тремтіння. Жалюгідне, щасливе, безпорадне, захопливе та ще якесь там тремтіння смертного, ґвалтованого богинею.
Між скронями вибухає темрявою чорна точка.
Крихітна чорна нора до невідомого.
«Шермо, я не…»
«Але…»
Його ноги підгинаються дуже повільно. Тіло, наче незалежно від його волі, зміщує центр ваги, щоби падіння не зачепило зовнішніх елементів життєзабезпечення. Він відчуває усі стадії та етапи падіння, усю безпорадність бокового чужого зрушення.
Як нескінченний хробак, проповзає чужа вічність. Чуже тіло, безмежно далеке від його власного, котре все ще здригалося в механічних судомах, лягає на крижану поверхню планети, яку імператор нарік Брамою. Воно лежить на чужому правому боці і чужими очима бачить шматок темно-синього неба.
