Вона знов опинилася під помаранчевим небом в оточенні скульптурно виліплених гір. Червоне сонце наче зачепилося за одну зі шпилястих вершин. Вузька вкрита світлим піском стежка збігала в долину, де клубочилася знайома Пелі імла. Але тепер у неї не було відчуття, що вона безкрайня. Навпаки, шматок хмари, затиснутий між темно-червоними відрогами, відчувався радше маскувальною завісою, за якою причаїлося щось масивне. Щось масивніше за гірські відроги.
Там велика споруда, зрозуміла дівчина.
Відтак пірнула в туман.
Овіта знайшла Гумма за південним муром Храму. Вже другий тиждень шахтар намагався облаштувати там щось на штиб теплиці. Він знайшов у підземеллях за Великою галереєю шматки прозорого матеріалу, роздобув інструменти та рідкий ізолят. Тепер він, наспівуючи чи то пісеньку, чи то молитву, монтував укісні панелі.
— І звідки збираєшся брати воду? — спитала Знаюча.
— Вирию колодязь.
— Водоносні горизонти залягають глибоко, — Овіта підчепила грудку землі металевим носком чобота. — А це не вже не ґрунт, а пил. Безплідний, як уся ця Фаренго.
Гумм простежив, як грудка розпадається на порохню, як вітер підхоплює її та відносить до кам’яних надовбнів, лінія котрих тягнулася до західного обрію. Навіть ґ’орміти не могли згадати призначення цих споруд.
— Воно хоче води. Де вода, там і життя, — сказав шахтар. — Треба добути воду. Гумм вміє добувати. Сестра Овіта знає, що він довбав граніт на Кідронії.
— Десь там, — Овіта кивнула на південний захід, — Шерма залишила новенький екскаватор. Пошукай, може, Гумму пощастить.
— Рудокопові екскаватор не потрібний. У нього є руки, кирка і молитва до Велудумана, предвічного і благого Держателя Склепіння.
— Велудуман тобі в поміч, — Овіта рушила до пагорбу, з вершини якого відкривалась панорама плато Поланського.
Мулан дочекалася, поки її постать зникне за гребнем, і вийшла з-за бічного пілону. Навіть дихальна маска не могла приховати її роздратування.
— Мулан не хоче розмовляти з сестрою Овітою? — поцікавився Гумм.
— Чомусь не тягне.
— Люди повинні розмовляти. Нас тут дуже-дуже мало.
— Я не впізнаю Овіту. Останні дні вона якась дивна. Цілими днями блукає пустелею.
— А де ще тут блукати?
— Але ж не там, де повно пилових пасток.
— Сестра Овіта смілива. На Єсіхі[46] сестра ходила нижніми рівнями виробіток, де такі, як Гумм, клони наробили безліч різних пасток. І вона не потрапила до жодної з них. Вона ходила навіть у ті печери, які викопали нелюди, а туди не кожний шахтар зможе пройти. Над сестрою благословення Держателя Склепіння.
— А вчора вона сказала, що привиди збираються навколо Розплідника. Так сказала, що в мене наче струм хребтом пробіг.
— Привиди? — Гумм подивився на Овітині сліди, що тягнулися схилом пагорбу. — А Мулан також відчуває привидів?
— Я відчуваю, що цей Храм висвердлює мені мозок.
— Тут загинули боги.
— Смерть вшановують смертю, — Мулан примружила очі, дивлячись на лінію надовбнів. Якраз там, де та зустрічалася з пустельним горизонтом, на небо виповз шафрановий серпик Пайоніри.
— Мулан мовила обтяжуючі слова, — похитав головою шахтар. — Такі слова накликають бурю. Мулан має думати не лише про себе, але й про дитину, яку вона носить.
— Буря прийде й без моїх слів, можеш мені повірити, — крізь дихальний фільтр її голос звучав зловісно. — А про дитину я думаю в першу чергу. Прокляті місця притягують до себе зло. Й відбиток того зла може впасти на народжене тут життя. Зло зростає. Нічого не відаю про якісь там зібрання привидів, але щось таки повертається на це місце.
— Можливо, Гумм з Мулан опинилися тут не випадково, — шахтар підійшов до дружини, і вона наче потонула у його могутніх обіймах. — Будемо пильні, старий клон також дечого відчуває. І нехай береже нас Держатель Склепіння.
Овіта йшла по плато Поланського, аж поки мури Храму життя не зникли за обрієм. Двічі вона оминала пилові пастки й нарешті дісталася висохлого річкового русла. Дві доби тому тут лютував ураган. Він намагався відірвати від скельного ложа чорні тверді, схожі на клітки, колючки й віднести їхні уламки до моря. Але й цього разу останні з кущів Фаренго витримали біснування пустельних вихорів.
Ураган перемістив піщані і пилові дюни. Він оголив кам’яні плити древньої дамби. Колись вона захищала від повеней штучні тераси, що вели до Храму, а тепер її розривали міцним корінням кущі-клітки. Тріщини, наче орнамент, вкрили жовто-червоні плити, з них вистромлювалась порость.
