У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане у центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.
Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир-бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім’я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу.
Спиридон — молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий («Зовсім не грецький», — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з-під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були в грязюці та крові.
— Мерзотний Надир-бей, — сплюнув кров’ю Спиридон. — Він таки мене підслідив… О, сто проклять на його нікчемну голову!
Софія, вийшовши заміж за Надир-бея, передала вістку Спиридонові, щоб він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє… А потім Надир-бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав слугам зробити засідку. І от Спиридон у неї якраз і втрапив…
— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н-не християнин і не грек… А що, як я узавтра п-піду до Надир-бея і скажу, що той, хто ходив спокушати його дружину на зраду, зараз лежить у мене поранений?.. Адже той же Надир-бей дає мені гроші на побудову мечеті…
— Ви не скажете Надир-беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли.
Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Убіг захеканий служник:
— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.
— Н-ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і козацькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.
— Я — мімар султана. Н-негайно йдіть звідси, бо завтра за наказом найяснішого хондкара Мустафи вам п-познімають голови!
— Але ми шукаємо злочинця!
— В будинку султанового мімара н-не може б-бути місця для злочинців. Це вам давно слід затямити! Чекіл![58]
За дверима замовкли. Потім почулися кроки… Далі й далі…
Муса витер піт з чола. Слава тобі господи… Ледь не перехрестився — за давньою звичкою…
У його кімнаті було темно. Важко дихав Спиридон.
— А чому свічка загасла? З-згоріла вся, чи що? — запитав Муса.
— Чому згоріла? Упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав…
Коли Недайборщ, підхоплений хвилею, летів назустріч галері, він ще встиг закричати:
— Хлопці, хапайтеся за весла!..
Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але встиг-таки вхопитися за нього.
Чи почув хто його крик, чи ні, Недайборщ не знав. Він завмер на брусі. Намагався вслухатися в навколишній рев, аби почути, чи немає поряд ще кого. Але що можна почути у цій веремії?
Море шаленіло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти.
Карпо сповз з бруса й поліз уздовж борту до корми.
І раптом наткнувся на людське тіло. Власне, то була голова. Карпо одразу відчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.
— Хто ти? — прошепотів Карпо.
— Це я, отамане, — почувся знайомий голос Клюсика.
— Де ти взявся? Ти ж, чортів сину, втопився!
— А я зачепився в морі за весло та й вибрався.
— Як ти мене побачив?
— А я вночі бачу, як кіт, — прошепотів Клюсик і раптом схлипнув.
— Чого ти?
— Чайки жаль і хлопців… Дурно пропали…
— Всі?
— Не всі, кілька вчепилося за весла…
— Що робити будемо?
— Воювати, — просто відповів Клюсик.
Це вже було смішно! Битися з екіпажем галери — це душ двісті турків, не менше, а їх, козаків, поки що тільки двоє…
— Почекай, треба взнати, що тут і як, — прошепотів Карпо.
Він поліз уперед. Галера здригалася від ударів хвиль. Відчувалося, як рівномірно працюють весла: раз-два, раз-два… Головне, щоб хлопці добре трималися за ті весла. На веслах сидять невільники, і, відчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки…
На тлі чорно-сірого неба, що стрибало то вниз, то вгору, затемніла якась постать. Біля люка стояв турок. Карпо підкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навіть не скрикнув.
Гуркотіло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.
Турки, напевне, й не відчули, як їхня галера налетіла на отаманську чайку.
Але ж дві сотні озброєних ворогів… А їх, козаків, якби навіть із чайки врятувалися всі, — п’ятдесят. Спробуй розшукати своїх, якщо їх лишилося з десяток!
Хлюпали важкі весла по збуреній воді. На кожному веслі по сім невільників. Ось хто допоміг би, якби їм розімкнути кайдани!
Ляда люка, що веде до невільників, — поряд… Якщо Карпо схопиться ось за це кільце, підійме ляду… Що тоді? Скільки там, біля невільників, наглядачів? Небагато, але ж вони можуть зняти тривогу…
— Клюсику, — прохрипів Недайборщ. — Лізьмо до веслярів.
— Нащо? — схлипнув Клюсик. — Страшно.
— Тьху на тебе… Підіймай ляду. Я сам спущусь.
— Гаразд.
