Старий дзвонар Добривоє не думав ні про що божественне. Йшлося про землю, бо по землі сунула хмара яничарів, які силкувалися оволодіти фортецею. Добривоє прожив життя у пристрастях та битвах, і лишень на схилі літ, коли ослабла рука і шабля вже втратила здатність одним ударом розсікти від потилиці до сідла османського сипаха, тільки тоді він подався у дзвонарі. Старий чернець і вояк, воєвода Душан, який знав Добривоє ще відтоді, коли вони разом виховувалися в яничарській школі за царювання Селіма Места, разом утекли — спершу до угрів, а далі — в Чорногорію, — так-от, оцей воєвода Душан повелів сьогодні Добривоє бити у дзвони щосили, бо сьогодні — неділя, і християни мусять відати, що Всевишній з ними…
Дзвонар обв’язав руку мотузкою і, кидаючись від одного отвору до другого, творив на дзвіниці тривожну й величну музику. Іноді у мідне тіло дзвона влучали яничарські стріли, тоді між двома могутніми ударами виникав слабкий, писклявий піддзвін.
Одна із стріл влучила старому дзвонареві у праве плече, і Добривоє порадів, що раніше обв’язав руку мотузкою. Він дзвонив усім своїм тілом, і його розірвана, скривавлена сорочка раз у раз миготіла то в одному, то в другому отворі дзвіниці.
Внизу, під хмарою диму, нуртувала битва. Високі, слизькі од моху, дощів та крові, мури фортеці-монастиря наче сміялися з турків, які силкувались видряпатися на них… Штурмові драбини яничарам не допомагали, — оборонці фортеці хапали їх баграми і стягували вбік — то вправоруч, то вліворуч. І довгі дерев’яні споруди, обвішані гронами людських тіл, ковзалися по камінню мурів і повільно падали вниз. А на тих людей у яничарському одязі, що попадали разом з драбинами, на чалми з дерев’яними ложками, на червоні шаровари, на зелені піджупанники падало чорне дике каміння.
І враз гримнув вибух. Там, де хвилину тому стояла порохова вежа, кривавою раною виник пролом, заповнений чорним димом… Чому вибухнула вежа? Та чи був час думати про це? Певне, вцілила розпечена стріла… Щоправда, вікон у вежі не було… Може, вцілила у тріщину…
Ніхто не знав про це, окрім людини в чорному чернецькому вбранні, яка сторожко виглянула з-за каменю. Це він, преподобний отець Іоанн, старанний слуга господа, а в дійсності не менш старанний турецький шпигун Енвер, умудрився вкинути підпалену мотузку в порохову вежу…
Яничари, які давно вже чекали на цей вибух, з торжествуючими криками кинулися до пролому. І хоч на їхні голови зверху падали каменюки й колоди, вони вдерлися-таки у пролом.
Важко битися з яничарами у відкритому бою. Ніхто не міг встояти в рукопашному герці зі спритними, мов гепарди, з нещадними, як лісові рисі, яничарами. Ятаган в одній руці й ніж чи ратище в другій, та ще неймовірна, шалена хоробрість і спритність — ось уся їхня зброя і весь їхній захист. Тільки чорногорцям та запорожцям щастило встояти в такому герці, а то й примусити яничарів відступити. Та й то не завжди, бо яничари не знали слова «назад», а якщо й чули його, то воно було для них страшніше за смерть.
Зараз яничари наступали, прорубуючи собі дорогу в лавах оборонців фортеці, для яких теж слово «назад» було страшніше за саму смерть. І не чути було войовничих криків: «Ялла!», «Лулу!» «Слава!» — тільки здіймався над димом баталії шалений рик та дзвін табель — наче хтось спішно клепав косу перед багатими жнивами.
І оборонці бачили, що несила спинити ворога, а тому кидалися під ятагани та ратища, якщо хоч не затримати напасника, то хоч принаймні не бачити на його обличчі радості перемоги…
А яничари, відчуваючи, що вони ось-ось проб’ються крізь ліс непіддатливих людських тіл, натискали завзятіше, їхні ятагани свистіли дедалі гучніше, а ратища були ще нещадніші.
І раптом, перекриваючи дзвін металу на землі і в небі, пролунав людський голос:
— Ану, розбігайся, хто куди! А то жарко буде!
Вражені криком, усі на мить завмерли — і ті, які наступали, і ті, які оборонялися. А ще за мить побачили, як, набираючи швидкості, летить на всіх двоколісна гарба з палаючими барилами смоли. Чому вона летить, хто її жене на людей, про це ніхто не встиг навіть подумати. Гарба летіла, змітаючи і своїх, і чужих. І тоді яничари відскочили назад, бо палаючої смоли бояться навіть гепарди й рисі; вони посипалися, мов мурашня, за виступ скелі, а за ними, виливаючись киплячою чорною смертю, перекидаючись і крутячи колесами, мов смертельно поранений огир, полетіла гарба…
І тільки тоді, обварені димною смолою, зсудомлені в лещатах смертельної агонії, побачили яничари ту людину, яка перекинула на них гарбу.
— Отако! — кричав Йован яничарам, показуючи пальцем. — Пішов по вовну, а повернувся сам стрижений! Ану, давай знову!
