Тільки-но відкрився люк, як отаман почув стукіт барабана і хрипіння двох сотень невільницьких горлянок. Ударило в ніс смородом і спекою…
Поволі спускався вниз. В одній руці пістоль, у другій — шаблюка. Довкола — цілковита темрява і невідомість.
Ось уже низ. Хтось ніби йде. Карпо притисся до стіни. Так і є. Пройшов наглядач. Пройшов…
Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг — тьху ти, нечиста сило… Мацнув далі — лава. Тільки тепер спостеріг, що над ним вигойдується держак весла. Важко дихало, як із міха. Карпо мацнув ще далі — наткнувся на людське тіло. Нога. І одразу:
— Пугу! Пугу! — вимовив стиха.
— Козак… з Лугу…
— У кого ключ від кайданів?
— Тс-с!.. У Абдалли!.. Щойно пройшов…
— Скільки тут їх іще?
— З десяток…
— Не чув — по веслах наші не лізли?
— Чув…
Карпо відліз до стіни, принишк, чекаючи. Було душно й темно: у морських баталіях з козаками турки боялися палити вогні на своїх галерах — то був би добрий орієнтир для гяурів, які одразу ж могли кинутись на абордаж.
Наглядач-турок наближався. Карпо його не бачив і майже не чув, але відчував… Тихо засунув пістоль і шаблю за пояс…
«Ну, ходи, ходи…»
Турок був поряд. Карпо чув навіть, як він дихає. Простяг руку й помацав… темінь…
І в ту ж мить відчув важку руку турка на своєму плечі. Схопив ворога за горлянку і кулаком тріснув у щелепу.
Наглядач навіть не писнув, мішком звалився під ноги. Карпо швидшо обмацав пояс, знайшов ключі й ніж. Ключ затис у руці, а ножа загнав туркові в груди. По саму кабзу. Наглядач здригнувся й затих.
— Пугу!..
— Козак з Лугу…
— Ось ключ, — подав шмат заліза в тремтячі пальці.
Між рядами, прикуті, спали невільники, чия черга веслувати настане вранці.
Карпо відчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувсь.
— Це я, — почувся знайомий шепіт «козака з Лугу». — Розкувалися… Веслуємо… Що далі?
— Всі розкувалися?
— Всі! Нас спішно заковували — всіх одним ланцюгом.
— Ага! Ну, тоді гребіть і далі, але зараз треба знищити наглядачів…
— Гаразд.
Невільник зник. Знову шумить море, важко дихають раби. Тільки десь ніби щось скрикнуло. Та барабан перестав торохтіти… Ні — знову озвався!..
Перед ранком галера повернула назад. На палубі стояв Карпо Недайборщ і вимахував смолоскипом до всіх, хто був у морі:
— Пливіть сюди… Галера наша!
З п’ятдесяти козаків уціліло лиш двадцять дев’ять.
Люто відплатили козаки яничарам за смерть своїх товаришів — жодного не лишили на борту галери, всіх, навіть капудана-агу жбурнули в розшаліле море, хоч і просився, хоч і благав, щоб помилували — величезний викуп обіцяв.
— А моїх хлопців хто поверне? — гарикнув у відповідь Карпо. — Іди раків ловити!
Дрейфує, гловає [59] на хвилях турецька галера, захоплена козаками.
Десь на півночі козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської. Пливуть додому.
Літо тисяча шістсот двадцять другого року було сповнено громами з неба та землі. Ріки переповнилися, каламутні води впереміж із солоною людською кров’ю виходили з берегів, заливали шляхи, рвали греблі, підточували гори. І здавалося, що вони ось-ось із гуркотом впадуть у каламутну водяну пучину…
Проте гори стояли, хоч і стрясалися від громів та блискавок, від передсмертних ячань тих, хто гинув, і від радості тих, хто перемагав. Іноді біле сонце котилося по червоній воді, пірнаючи то під колоди хат, що, гойдаючись на хвилях, мчали кудись аж до Дунаю, то під розбухлі трупи коней, корів та людей, то зовсім зникаючи в тіні гори в перевернутим монастирем, з перекинутими донизу банями — і тоді здавалося, ніби то не з неба, а з червоної води долинає тривожний клич дзвону.
Розгромлені на Україні в Хотинській війні, турки намагалися відігратися на сербах, хорватах та чорногорцях… Уже давно Балкани були під п’ятою Османської імперії. Та тільки ж добре знали хондкари, візири, знала військова знать, ба навіть рядові яничари, що то ахіллесова п’ята. З півночі й заходу сунули на імперію нескоримі слов’яни, насувалися московити й поляки, запорозькі та донські козаки, вперто опиралися болгари й серби, хорвати й чорногорці. Наближалося тисячоліття Хіджри, а світ усе ще не був завойований мусульманами.
Тривожно, перекриваючи гомін вируючої води і ляскоти пострілів, гримів дзвін у фортеці-монастирі над рікою Крвавицею. Дзвін долинав із хмари, що застигла на верховині гори, і якби зараз ішов цими краями пілігрим до святих місць, він би перехрестився і, поглянувши на небо, подумав: «О господи! Сподобив ти мене бачити молоньї з хмар, бути причутлим до громів з небес, проте мідний дзвін з оболок уперше долинає до грішних вух моїх!»
Але пілігримів зараз тут не було. І до мідного дзвону з оболок прислухалися нині яничари, що рвалися на приступ фортеці, та ще зграї галок над скособоченим хрестом дзвіниці.
