Вона знов обійшла його, стала перед ним на коліна, і Петро відчув її гарячий подих у себе на грудях… Дівчина взяла стрілу зубами, стисла її щосили, а потім уперлася руками в Петрове плече і почала тягти на себе шматок смертоносної очеретини з гострим наконечником… І от вони впали на землю: він навзнаки в один бік, а вона — в другий…
Він лежав, зціпивши зуби від болю, але відчував, що ота розпечена заноза вже вийшла з тіла. І ще чув, як з нього знову юшить кров і ніби приносить полегшення.
Марійка нахилилася над ним, погладила навколо рани пальцями, щось прошепотіла… Потім наказала:
— Заплющ очі!
Проте Скрипник очей не заплющив, він дивився на дівочу постать над собою. І хоч було темно, проте у пітьмі вгадував, як вона одірвала від своєї сорочки шмат полотна. Потім дівчина нахилилась над Петром, підвела його і почала зав’язувати рану щойно відірваною полотниною…
— Візьми стрілу з собою, — наказала вона Скрипникові. — Треба її роздивитися при світлі.
Хотіла ще сказати, що стріла тхне поганим, але вирішила даремно не турбувати козака.
І ще вона відчула оце зараз, коли Петро дивився їй у вічі і вона знімала йому біль, що доторкнулася до якоїсь великої і страшної таємниці, про яку їй, простій дівчині, знати не велено…
Марійка затягла під черевом Петрового коня попругу, потім перевірила, чи все гаразд у її коня.
Петро незграбно, боком, мов ведмідь, аж кінь стривожено захропів, підійшов до свого коня. Марійка допомогла йому сісти, і він не одмовився від її допомоги, бо ще й досі відчував себе у її владі. Потім дівчина легко скочила в сідло, і вони помчали вслід за Клюсиком, який чекав їх кроків за триста.
Знову виглянув місяць із-за хмари, але дощ не припинявся, він простягував до землі свої косі сріблисті нитки. Внизу, на землі, було зовсім тихо, але десь там, угорі, де хмари, мабуть, гуляв вітер.
Петро їхав за Клюсиком і думав про те, що в світі багато що відбувається непередбаченого. І ще думалося: такий він малий і тісний, цей світ, порівняно з тим зазір’ям, яке кілька хвилин тому глянуло в очі Скрипникові.
Про те, що світ тісний, думав і Клюсик. Він думав про те, що людські дороги дивно перетинаються. От і сьогодні він стрів брата й сестру Мусія Ціпурини, який, мабуть, давно вже загинув у турецькій неволі.
Наздоганяючи своїх передніх товаришів, чиї силуети чітко вирізьблювалися на тлі обрію, Клюсик вирішив трохи скоротити дорогу й погнав коня повз кущі, що шелестіли праворуч. І тут його Сірий тривожно заіржав. А ще за мить Тиміш побачив, як у кущах метнулася сіра тінь.
— Ану, на дорогу, бо стрілятиму! — гукнув по-турецькому Клюсик.
Той, хто ховався в кущах, брязкаючи чимось залізним, викотився на порослу травою дорогу. В руці він тримав, — Клюсик роздивився своїми всевидющими очима, — пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений та переляканий. Ось він зупинився перед конем… На нозі теліпався і бряжчав ланцюг.
Клюсик почув, як ззаду до нього мовчки під’їхали Петро і Марійка. Тоді він об’їхав незнайомого — побачив у темряві розкошлані вуса й бороду, довге волосся…
Чоловік здригнувся й глухо запитав по-турецькому:
— Хто ви?
— А ти?
— Божа людина… Християнин… Але я поважаю аллаха…
— Перехрестися!
— Будьте ви прокляті! — заплакав чоловік, але перехрестився і кинув на землю пістоля.
— Ти диви! — аж розсердився Клюсик і вигукнув по-українському: — Ми до нього з ласкою, а він на нас із лайкою.
— Чому з лайкою? — почувши українську мову, відказав так само по-українському незнайомець. — Ви так по-турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив!
— Що то на нозі в тебе?
Незнайомий ворухнув ногою — і всі почули, як у траві задзеленчав ланцюг.
— Ясно, не питаю, — коротко відповів Петро. — Як тебе звуть?
— Йон… Йон Кодряну…
— Ти Йон, а в нас є Йован, — втрутився Клюсик. — Нам би ще Йвана — і була б трійця. За що тебе закуто?
— Хотів утекти в Кодри…
Вони їхали степом під дрібним дощиком, а Йон швидко перебирав ногами, стараючись не відстати.
— Хотів утекти — тьху ти, як тяжко дихається, — а щоб хлопці в Кодрах мене прийняли, вирішив пістоля вкрасти в турка. А турки й спіймали. Правда, я пістоля таки сховав. Спіймали, відлупили добряче — і в зіндан. Сидів там з півроку… Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене врятувала. Тиждень тому гроза була. Громом у дерево вдарило. Дерево впало на наш зіндан, провалило покрівлю. Я в дірку — і гайда. А ви не продасте мене туркам?
— Не продамо, — хрипло озвався Петро. Рана заболіла знову.
— Візьміть мене з собою на Січ… Козаки туркам недавно дали прочухана. Так вони тепер на Вкраїну не дуже сунуть носа. А в нас — не дай боже, що діється!..
— Скрізь діється таке, що не дай бог, — озвався Петро. — Треба менше туркам прислужувати, а єднатися з тими, хто їх б’є…
