«А то що ж виходить? — уже сам до себе подумки мовив Скрипник. — Розгромили турків при Хотині — тут би полякам з козаками і йти аж на Стамбул. Так ні — круль Сигізмунд почав з ними миритися. Помирився та ще й поклявся приструнити козаків… А коли б разом ударити, як при Хотині, — і бити далі й далі?.. Ні, нічого не вийде з польським панством, не хоче воно об’єднати своїх і наших сил, хоч живемо в одній державі… Та навіть йому й вигідно, що татари і турки спустошують Україну. Доки до Польщі доберуться — на Вкраїні нажеруться. А крулеві радість: все більше й більше вільних земель залишається! Шле на ці вільні землі своїх магнатів. Є одна сила — велика сила, для якої боротьба з турками й татарами така ж кревна справа, як і для українців. Це — Москва. Їй конче треба пробитися до Чорного моря. І якби об’єднати сили Москви і Січі — то… Та не всі ми, брати православні, це розуміємо… Навіть Сагайдачний і той на якийсь час був глузд втратив: на Москву з поляками ходив… Е-ех, Йова Борецького слухатися треба, він істину рече: з Москвою захистимося і від Риму, і від Стамбула, і віру свою, і силу свою, і душу свою, і тіло своє…»
— Візьміть мене з собою на Січ, — знову почав просити Йон.
— Як же нам тебе брати? — запитав Клюсик. — У нас для тебе коня нема…
— Я бігтиму за вами… Чи десь украду собі коня. Візьміть…
— Треба було у турків украсти, — реготнув у темряві Клюсик.
— Ми не туди їдемо, — сказав Петро. — І взагалі — нам треба поспішати…
— Як не туди? — заблагав Йон. — Коли я точно бачу, що туди! Не залишайте мене тут! Тут татари весь час гасають. Вони ж мене в неволю заберуть!.. Що ж мені робити?!
— Петре, — обернувся до Скрипника Клюсик. — Давай підвеземо його хоч до корчми…
— Ну, хіба що…
— Сідай на коня за мною, — мовив Клюсик. — Та хутко, а то…
Йон скочив ззаду, тихенько засміявся і обняв Тимоша довгими кістлявими руками.
Над темним лісом світилася опромінена місяцем хмара, і здавалося Петрові, що цю хмару він уже бачив давно-давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Тільки тоді була не ніч, а серпнева днина, і хмара осяяна була сонцем, і днина була ласкава, сумирна, зовсім не тривожна, і повітря здавалося кришталевим і нестямно прозорим…
Вони сідали з дідом біля старого-престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось таке награвав. Петро дивився, як його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком, і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку… І все видавалося казковим, неземним: і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику…
І тоді зрозумів Петро, що дід уже дуже старий, і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.
А хмариночка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками…
Де вона зараз, дідова могила? Ось їхатимуть вони завтра, то хай там що, а заскочить він у рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила… Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам’ятає…
Попереду свиснув Йован, а невдовзі почувся тупіт копит — примчав Джузеппе:
— Ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то для нас там нічого не лишиться!
Справді, неподалік щось темніло, схоже на караван-сарай…
Видно було, як розчинилася брама, а далі з дверей блиснуло світло. Це вийшов з корчми Лейба з каганцем у руці. Якимось, відомим тільки корчмарям, відчуттям він зрозумів, що до нього зараз мають приїхати гості.
Петро пустив свого коня вчвал, і, вже під’їжджаючи, почув, як Олександр сказав:
— Акшаминиз гайролсун![69]
— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз![70] — заторохтів корчмар.
— Гостей у тебе багато? — діловито поцікавився Клюсик.
— Які можуть бути зараз гості? Тільки один пан сидить! Усього лиш один пан, а клопоту маю, — він стишив голос, — як за десять. Третій день їсть і п’є, а грошей не платить, бо ніц! Біда на мою сивину!
— Ну, то ваша з ним справа, — рішуче сказав Клюсик, відсторонив корчмаря та його доньку, яка прибігла ще з одним каганцем, і пішов до корчми…
А корчмар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав, мов горохом:
— І таку високу честь ви виявили бідному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми… Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, певне, їдете…
— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою? — промовив Петро, заходячи до корчми слідом за Клюсиком.
— Лейбою, паночку, Лейбою! По-вашому Лев, по-турецькому Алі, а по-перському Шер… Як хочете, так і звіть, паночку!..
Він побіг услід за Петром, зірвав на ходу з дерев’яного патика, вбитого в стіну, ганчірку, махнув нею по столу й лавах:
— Прошу панів до столу! Що хочете їсти й пити, ясновельможний графе?
Олександр зблід. Клюсик скочив на рівні й поклав одну руку на кинджал, другу — на шаблю. Джузеппе, який вкотився до корчми вслід за Петром, вихопив пістоль. Йован загородив собою двері й метнув оком по приміщенню.
