Чорногорець був цілковитою протилежністю трієстинцеві. Височенний та кістлявий, коротконосий, з великим підборіддям, брови сходилися кутом не вгору, як у Джузеппе, а вниз. Якщо у Джузеппе на голові росло мало, то у Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі сиділи глибоко під бровами, і їхній колір ніколи не можна було визначити. Але бачили вони однаково, що у темряві, що при світлі. Як у Клюсика.
Петрові було важко триматися в сідлі. Він про це нікому не казав, та й дощем його трохи освіжило. Отож Клюсик вирішив, що Скрипник здужає доїхати до корчми, а вже там вони його гуртом підлікують.
Марійка їхала за Клюсиком, і Тиміш усе озирався на неї, намагаючись завести розмову. Його аж розривало від цього бажання, аж очі в нього світилися, і якби Петро краще почувався, то він би неодмінно помітив це. Але зараз Петрові було недобре, він знову почав засинати від утоми, його аж гойдало в сідлі. І тоді Марійка, під’їхавши ближче, простягла до Петра руку, щоб його підтримати. Ненароком зачепила його плече, і Скрипник тихо зойкнув і скреготнув зубами.
— Вам недобре? — тихо запитала дівчина.
На ній і досі був ширококрисий капелюх, який дістався від Клюсика під час баталії на березі. Петро глянув на неї, спочатку не впізнав, і тільки за хвилину мовив:
— Так… нічого страшного… Трохи стомився…
— Ні, ви поранені, — тривожно сказала Марійка. — Від вас пахне кров’ю і якимось недобрим зіллям.
— Яке там зілля? Стрілою зачепило…. Трохи… Застряла, клята…
Марійка рішуче вхопила за повід Петрового коня:
— Тпру!.. Зупинимося… Треба стрілу витягти й перев’язати…
— Ми це зробимо в корчмі… Поїхали швидше!
Та Марійка була не з тих, хто міг піддатися умовлянням. Вона зіскочила зі свого коня і вхопила Петрового жеребця за вуздечку.
— Ось хмара проходить — місяць вигляне на кілька хвилин.
— Геть з дороги! — рішуче гарикнув Петро.
— Що там таке? — обернувся Клюсик і під’їхав упритул.
— А ти, козаче, знай своє! — Марійка вийняла шаблю і, тримаючи її за лезо, легенько штовхнула Клюсика в груди кабзою. — Згинь! Щезни! А то в мене від твоїх кошачих очей мурахи бігають по спині! І ти згинь!.. — наказала графові. — І ви всі! — це вже до решти. — Ми вас зараз наздоженемо.
— Ти од мене відчепишся? — сердито запитав Петро і хотів повернути коня вбік, щоб об’їхати дівчину,
Та вона метнулася під коня і швидким рухом розстебнула попругу. Петро разом з сідлом з’їхав униз, просто дівчині на руки. Він міг би зараз відштовхнути Марійку, покликати Клюсика чи Йована на допомогу, але відчув погляд її очей з темряви, — власне, не погляд, а якусь силу, йому невідому, — і зрозумів, що її слова то не прохання, а наказ, якому треба скоритися.
— Ну, давай, давай, тільки швидко… — пробурмотів він.
Марійка почала обережно знімати плащ. Зняла швидко, не завдавши ніякого болю. Далі так само обережно розірвала сорочку і оголила плече.
Дощ іще йшов, але косий, сліпий, бо саме зараз зійшов місяць, і в сріблистому сяйві, під перлистими струменями дівчина схилилася над його раною. Зняла капелюха, щоб не заважав, і Петро кинув оком на її обличчя. Обличчя було, як у всіх піснях, — брови, мов шнурочки, вуста, мов коралі, а очі, мов зорі. Тільки було щось в отих очах, що заворожувало. Петро спостеріг це тільки зараз. І заворожувало якось особливо. Скрипник, який бував у хтозна-яких бувальцях, знав, що є люди, які можуть одним поглядом нав’язати свою волю, — і він ніколи не піддавався таким людям. А от зараз піддався, бо був поранений…
— Ти обламав стрілу? — запитала Марійка.
— Хотів витягти… Та не вийшло…
Вона обережно помацала плече з того боку, з якого мала вийти стріла. Петро охнув і скреготнув зубами.
— Нічого, потерпиш, — лагідно мовила Марійка. — Зараз буде не боляче. Ти не одвертайся! Ану, поглянь мені в очі, поки ще місяць світить!
«Ото мені ще якісь дурниці!» — хотів відмахнутися Скрипник, але поглянув. Якого кольору були очі в Марійки, при місяці не можна було розгледіти, головне в іншому: ці очі були бездонно глибокі, такі глибокі, що в них можна було бачити зазір’я.
— Ну, що? — спитало із зазір’я. — Болить плече? Чи ні?
— Ні, не болить, — слухняно відповів Петро. І справді, плече не боліло, а тільки відчутно було, наскільки ввійшла в нього стріла.
— Назад тягти не можна, — промовила Марійка. — Наконечник лишиться… Ну, що ж, спробуємо з другого боку…
Вона хутко обійшла Петра, шелеснула її спідниця, зачепилася за плече, мов вітром війнуло. Потім він відчув: одна її рука, незвично чіпка й сильна, як для дівчини, — лягла з правого боку від того місця, де мала б вийти стріла, а друга лягла з лівого боку. Потім ззаду на рану натиснуло щось тверде («Коліном уперлася!» — вгадав Скрипник), було не боляче, але якось незвично моторошно. І Марійка з силою притисла коліно до плеча, а руками потягла плече на себе. Потемніло в очах…
— Місяць зайшов, — сказала дівчина. — Не боляче?..
— Ні, — прошепотів Петро. І він зрозумів, що стріла уже вийшла назовні. Він підняв праву руку і намацав твердий наконечник стріли на своєму лівому плечі…
— Гаразд, — почув голос Марійки. — Сиди на місці.
