— Добже! Я перстень подарую панянці, а не драбові… Корчмарю, дай нам вина — і більше.
Корчмареві вже так остогид пан Адамек, що йому навіть набридло відгиркуватися. Він наповнив великий мідний кубок і з гидливою міною подав його панові Адамкові.
— Здоров’я панянки! Прошу панув!
Знову заскрипіли сходи — спускався вниз Петро. Та в цю мить почулося, мовби надворі заіржали коні.
Клюсик враз забув і про перстень, і про карти, і про Марійку. Він вилетів у сіни.
Тим часом пан Адамек, як вишуканий кавалер, ступив крок і опустився на коліно перед дівчиною.
— Прошу прийняти в знак великої уваги до краси вашої, о незрівнянна! — і простяг перстень.
Марійка кинула на пана Адамка байдужий погляд, одвела його руку і різко сказала:
— Він у вас фамільний, пане. А я вам не родичка.
— Панно Марійко, так ви ж можете стати членом шляхетського роду Квятковських! Вийдете за мене заміж — і…
— Я православна… Мені католиків не треба!
Невідомо, чим би це скінчилося, якби в цю мить не розчинилися двері і в корчму не ввалилося троє досить-таки товстуватих панів, явно польського походження. Вони гарикнули на всю корчму:
— Вина, і багато!
Корчмар забігав туди-сюди, граф Олександр потемнів на обличчі, ліва щока його смикнулася раз-другий. Петро стояв на сходах і дивився, що буде далі. А Марійка просто сіла навпроти Олександра і втупилася очима в дошку столу.
— Ха-ха-ха! — раптом зареготав пан, що був товщий. — Що я бачу! Пан Адамек — і на колінах? Це він мене так зустрічає?
Пан Адамек підхопився на рівні ноги, помітно хитнувся, ступив непевний крок у напрямку до товстого, розвів руки, наче йшов до нього цілуватись, і вигукнув радісно:
— Пане Сулятицький! Та чи це ви, Єзус Марія!
Пан Сулятицький підскочив до пана Адамка, вони обнялися й поцілувались. Щоправда, товстий пан цілувався без надто великого захоплення не лише тому, що його мало не збив з ніг сивушний запах, який ішов від пана Адамка, а й тому, що згадав, як заборгував йому добрячу суму у Кракові, та от якось забув віддати. І передчуття не обмануло пана Сулятицького. Пан Адамек нахилився до його вуха і прошепотів:
— Скажу вам, як шляхтич шляхтичеві — я проциндрив тут усі свої пеньонзи… Ото б якби…
— Пан Адамек уже проциндрив весь свій майонтек, — і я не можу вести розмови з драбом. Крім того, я їду на «паніс бене мерентіс», мені гроші потрібні.
І раптом пан Сулятицький відчув на своєму плечі руку й озирнувся. Перед ним був Клюсик.
Пан Сулятицький зміряв поглядом Тимоша з ніг до голови й різким рухом, несподіваним для його статури, скинув руку зі свого плеча.
— А тобі, гольтіпако, що треба?
— Оддай гроші Адамку! Слово гонору — ти знаєш, що то таке?
— Яке то бидло втручається в розмови, що його не стосуються?
— Бидлом є той, хто забуває про слово гонору!
— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив! — Товстий пан схопився за шаблюку. — Єстем пан Станіслав Сулятицький!
— А я не збираюся рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу запам’ятати! — відповів Клюсик.
— Г-і-і-і! — верескнув пан Сулятицький, і враз схопилися за зброю і його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна!
— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр, націлившись з пістоля на пана Сулятицького.
— Тихо! — озвався зі сходів і Петро. Він теж тримав пістоль.
— Ці люди, — продовжував Олександр, і тільки щока, яка сіпалася, виказувала його хвилювання, — дуже не люблять, якщо когось із них ображають. І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби грубас, — я не почув і не хочу чути його ймення, — попросив вибачення.
Круглопикий, із закрученими вгору вусиками пан не чекав такого. Але гонор є гонор.
— Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня вибачення від нього.
Олександр усміхнувся:
— Щодо свиней — то ваша справа. Може, ви перед ними й не завинили. Але тут — люди. А перед людьми треба вибачатись. А якщо пан не вибачиться, то живим він звідси не вийде!
— Я викликаю вас на герць! — верескливо вигукнув пан Сулятицький, і червоні щоки його затіпалися від гніву й переляку.
— Я щойно мив руки і не хочу бруднити їх об такого пана. Ліпше хай об нього забрудниться куля з мого пістоля — їх у мене багато!
— Сто дяблів його мамі! — вигукнув цибатий приятель пана Сулятицького. — Я їхав сюди повечеряти й заночувати, а не хапати дюру собі в черепок. Славку, мирися з паном!
— Ах, злякався за своє життя? Що ж, тільки рятуючи вашу боягузливу шкуру, я йду на принижений… Пане, — звернувся він до Олександра, — я висловлюю свій жаль з приводу непорозуміння, яке щойно сталося між нами. І хай пробачать мене й оцей пан… Клюсик? І хай пробачить пан Адамек!
— А гроші для пана Адамка? — запитав Клюсик.
— Ах, я забув від хвилювання, що вони уже заготовлені, і я давно збирався їх оддати! — пробурмотів пан Сулятицький, вийняв з кишені гамана і подав Адамкові. — Полічіть, будь ласка!
— Все, розмову скінчено, — холодно відповів Олександр і одвернувся.
Уже всі поснули, тільки Йован з Джузеппе ходили десь попід корчмою та приїжджі пани тихо глушили горілку.
