Петрові ніяк не спалося. Боліло плече тупо, безперервно. Він лежав на рипучому дерев’яному ліжку й дивився у вікно.
«Ось ти, Петре, й на Україні. Бач, яка стріча…»
Згадав, як у дитинстві лежав він на полу й дивився у вікно, де котився повний місяць, розливаючи синювате мерехтіння… А надворі щось видзвонювало… Якась птаха чи, може, і оці комахи… Ну, як їх?.. Чайир чекіргесі — по-турецьки… Як же це по-нашому? Ну, грає так, мов на скрипочці, задніми ніжками об крильця…
Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-під ніг, коли йдеш степом… Чи конем їдеш… Коники? Коники!
Вони виїздили рано-вранці, коли довкола ще плавали тумани, коли корчма нагадувала корабель у безбережному сірому морі, коли здавалося, що довкола якась незрозуміла пора року: чи рання весна, чи пізня осінь.
Корчмар вертівся біля Петра й Клюсика, весь час намагаючись щось сказати, але забуваючи про головне через своє ж таки базікання. Петро мало слухав корчмаря, його слова мовби відлітали від Скрипника, голову обсіли інші думки. Треба було швидше доїхати до Києва, плече боліло й боліло, інколи ліву руку наче било якоюсь невидимою палицею. Треба було б глянути на вколену вчора корчмарем канарку, чи жива вона. Але Петрові не хотілося підніматися нагору. Всюдисущий корчмар міг би подумати, що Скрипник злякався його попередження, та й ліпше взагалі не знати, що може з тобою статися через три дні.
А ще перед очима стояла Марійка. Чорно-зелено дивилися на Петра її очі, і Скрипник відчував себе винним перед нею та її братом. Але як її, цю дівчину, брати з собою в дорогу, де щохвилини можна напоротися на смерть? Та й знав Скрипник давній козацький звичай: жінка в поході — чекай біди.
Корчмар відбіг від Петра і почав морочити голову Клюсикові. Слів у нього було багато, а чогось справді цікавого для Тимоша — мало; все було, як ось оцей туман з невідомими дорогами у невідомі сторони.
— До речі, Лейбо, — обірвав його торохтіння Петро. — Куди веде оця дорога?
— Прямісінько, куди вам треба, — на Київ…
— Ми без тебе добре знаємо, куди нам треба. А оця?
— Ця теж на Київ, тільки довше… Нею вже давно не їздять. Як їхати нею, то доберетеся до села Коноплі, а там треба повернути трохи південніше — на Ямки. А звідти — одна дорога на Січ, друга — на Київ. Але, як на мене, то я радив би вам їхати прямісінько. Треба швидше, так ви ото цією дорогою: прямо, і прямо, і прямо.
— Гаразд! Це ми самі вирішимо. Чи поїдемо прямо, чи через Ямки.
— Це ж які Ямки? Ті, що там водяний млин і вітряк?
— Вони! — з готовністю підтвердив корчмар. — Колись звідти до мене їздили, привозили добра багато. Гарне, кажуть, село було…
— Та не тарабань, як яничарський тулумбас, — сердито перебив його Клюсик. — Ямки… То ж моє село! Моя хата! Скільки туди їхати?
— Як на турецькі мірки, то з десяток фарсахів. День їзди, якщо возом.
— А як їхати на Сугаки? — раптом запитав Петро.
— Причім тут Сугаки? — здивувався корчмар. — Це ускладнить вам дорогу. Але якщо ви хочете їхати через Сугаки, то рушайте спочатку першою дорогою, далі через фарсах звертайте ліворуч і — там ще два, два з половиною фарсахи — ви будете в Сугаках…
— Лейбо, збігай-но та подивись, чи ми чогось там не лишили в твоїй корчмі? — раптом розпорядився Петро.
— Воно мені потрібне, щось ваше? Я вже перевірив. Усе забрали. Якби ви ще забрали пана Адамка, ото було б добре!
— Все одно перевір, — наполіг Петро. І корчмар побіг у корчму.
Клюсик очікувально подивився на Скрипника. Що він хотів сказати?
— Ти їдеш на Ямки, — несподівано сказав він. — А я — на Сугаки… А потім у Ямках сходимося і все вирішуємо…
Клюсик стояв біля коня. Потім сказав:
— На дідька ти мучиш і мою, і свою душу? Я в своїй хаті вже хтозна-скільки літ не бував. Лейба ж сказав, що то довший шлях. І я це добре знаю, сам же їхав до тебе в Ясси. Так поспішав, що в село і не заїхав. Думав, заскочу дорогою назад. А тепер бач, як воно виходить? Треба чимдуж відриватися од татарів та від твого друга Гаспареоне.
Петро незграбно, по-ведмежому ворухнув лівим плечем, смикнувся обличчям, як Олександр, але відповів спокійно:
— Так треба… — І за мить: — Якби ти був отим самим Гаспареоне, то де б ти виставив заслони?
Клюсикові очі засвітилися, мов у кота:
— Єзуїт! Навчився-таки в них, іродова душа!..
Звісно, якби Клюсик був на місці Гаспареоне, він би неодмінно кинувся за козаками тією дорогою, яка повинна привести до Києва якнайшвидше. Але й Гаспареоне не дурень. Він мусить розуміти, що втікачі мають і його розум на увазі.
— Знаєш що, — мовив Клюсик. — Ми розділяємося на три частини. Ти з Олександром і Йоном їдеш через Сугаки… Ні, вам ще потрібен Джузеппе. Він стріляє, як бог. Я їду на Ямки, і Йован зі мною… А хто ж тоді прямою дорогою?
— Так: прямою поїдемо четверо, — без тебе й Йована, — а там розділяємося, через фарсах Йон з Джузеппе їдуть прямо, а ми з Олександром — на Сугаки. А увечері сходимося в Ямках…
