Клюсик витяг з-за халяви свого батога з олив’яною гиркою і різким рухом вимахнув у туманному повітрі. Пролунав звук, схожий на постріл. Кінь захропів і став рватися з прив’язі.
— Що ти робиш? — розсердився Петро. — Довкола татари, а ти здіймаєш стрілянину!
— Хай пошукають у тумані! Та ще й по трьох дорогах…
— От заберу в тебе нагая, будеш тоді тихим, — пообіцяв Петро. — Сказано: нишком, отже — нишком! — І на закінчення наказав: — Давай збирайся, через дві хвилини рушаємо… Через три, — поправив він сам себе, побачивши на порозі Марійку.
Клюсик, тільки зараз усвідомивши, що ось-ось таки треба їхати, оглянув себе і побачив ще одну шаблю, ту, що виграв у пана Адамка. Подумав про велетня-поляка, який лишився в корчмі без зброї, і чомусь йому стало і соромно, і жалісно на душі. Та й те подумати, хіба так важко обіграти в карти п’яного? Для Клюсика це було як лузати насіння. Знову зиркнув на шаблю пана Адамка, промовив сам собі: «Ця штука — для башибузука! А для козака — надто тонка!»
Він побіг у корчму, ледь не збивши з ніг Марійку. Поляк хропів, поклавши голову на стіл. Клюсик труснув пана Адамка за плече, але той і не думав прокидатися, Тоді Клюсик відчепив шаблю; загнав її у сволок над паном Адамком, знову смикнув поляка, який так і не прокинувся, з досади хильнув з пляшки решту горілки і аж тоді сказав:
— Лях без шаблюки — що татарин без лука, що янгол без крилець, що жеребець без хвоста. Лейбо! — гукнув Клюсик корчмаря (і той негайно виник, як джин у казці): — Як прокинеться пан Адамек, нагадай йому про мене. Онде його шаблюка. Та постав йому пляшку, а то ця ніби порожня. Ото п’є, бісів лях! А грати не вміє! Ти йому перекажи од мене, коли ще раз зв’яжеться зі мною, то так обмахляю, що без штанів гулятиме! Слово гонору!
За вікном свиснув Петро. Клюсик вилетів у сіни, потім на вулицю, знову зустрівся з Марійкою й зупинився.
— Ну, ясочко, прощавай!
Він схопив її в обійми, устиг чмокнути в щічку, а тим часом Марійка встигла висмикнути у нього з-за халяви батога і стукнути пужалном та олив’яною гиркою по лобі. Далі Клюсик стрибнув на Сірого і помчав у туман.
Затупотіли кінські копита, і всі рушили. Тільки Марійка з Яремком стояли на порозі та ще вертівся корчмар, мов дзига, і все примовляв:
— Ох, які пани, які хоробрі й щедрі пани… Хай вони мають більше щастя, ніж Лейба тривог…
А за годину Яремко скаже корчмареві, що в клітці здохла жовта пташка і лежить догори лапками. І Марійка похолоне з жаху й безсилля бодай чимось допомогти Петрові.
День розгорявся над світом такий гарний, такий свіжий і сонячний, що можна було б забути про все: і про вчорашню стрілянину на Дністрі, і про рану в плечі, і про сьогоднішню дорогу — спочатку прямо, а тоді вбік, на Сугаки, і про сварку з Джузеппе.
Коли треба було повертати, Джузеппе сказав:
— Я їду тільки з Олександром. Мало що може статися в тих Сугаках?
— А Йонові що — самому їхати? Заблукає, — розсердився Петро.
— Хай проїде з фарсах уперед то дорогою, то узбіччям, а далі хай заверне назад — уже не дорогою — й летить на Сугаки…
І от вони мовчки вже скачуть годину, а Сугаків ще не видно…
Нарешті Олександр осадив коня — нехай трохи відпочине — і пильно подивився на Скрипника:
— Чого засумував? Плече болить? Чи сердишся на Джузеппе?
— Га? — мовби прокинувшись від сну, кинувся Петро.
— Сумуєш чого? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…
— Тридцять літ…
Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, зоряну, співучу Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Україну: вимріював у Туреччині, мріяв про неї в Чорногорії, думав про неї, коли у Римі вчився в єзуїтській школі, бачив її, коли вчився в самому Парижі, а потім у Коїмбрі, чув її дзвін, коли сидів по нерідних європейських містах як агент Сагайдачного й Борецького на прізвисько Авдитор… Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні, на моїй Україні не такі!» Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!» Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!» Чув недолугі пісеньки й побрехеньки й думав: «А як співають і розповідають у нас!» Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой, у нас на Вкраїні, так там усюди сади цвітуть!» Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, — і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися…
І от він приїхав додому… Першою стріла його отруєна стріла з татарського лука, і він тепер знає, що проживе три дні, а далі — хтозна. І тепер він їде в Сугаки, попри суворі приписи начальства гнати до Києва, не звертаючи з дороги, попри всі накази, бо не знає, чи побачить він через три дні своє село, чи ні…
І треба ж було ото статися, що б граф Олександр та його супутники в’їхали в село саме в ту годину, коли там ховали якусь бабу.
