— Зараз, зараз! — заметушився корчмар і пробачливо розвів перед незнайомцем у крисатому капелюсі руками. Заметушився корчмар, а незнайомець стояв і уважно дивився йому вслід.
І раптом пан Сулятицький здригнувся: це ж ідеться про оту хамську свинюку з найбруднішого болота, яка націлила в нього, пана Славка, свій пістоль і щось там верзякала, що не бажає знати імені пана Сулятицького!
— Та сідайте до столу, пане Славеку! — гукає пан Адамек.
Можна було б одразу відгукнутися, але ні, не треба! Хай усі бачать, що пан Сулятицький надто заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічого й нікого не бачить і не чує.
Корчмар знову забіг за свою стойку, повернувся спиною до незнайомця, але одразу, мов ужалений осою, обернувся і, вибачливо розвівши руками, повторив:
— Не пам’ятаю таких людей… Ні вчора, ні позавчора.
«Але чому корчмар відбріхується? Мабуть, цей… ну, та свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа, — гм, зацний пан усе-таки… Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут… Хвилинку — чи тут? Якщо тут, то…»
— Я заплачу — і дуже добре, — знов наполягає незнайомий.
— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев’яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується корчмар. — Але, — тут його страждання сягають апогея, — я не пам’ятаю такого чоловіка.
«Так, так, скільки може дати цей проноза? Мабуть, багато. Може, той граф — велике цабе? Треба поспішати, бо корчмар здасться…»
— Холеро ясна, я замовляю не на чотирьох, а на добрий десяток! — розлючено гукнув до Лейби пан Адамек.
Корчмар миттю побіг до вередливого поляка щось пояснити йому пошепки…
А пан Славек рішучим кроком простує до перегородки і стає обік незнайомця. Той запитливо дивиться на нього.
Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:
— Пан має якийсь пильний інтерес? То чи не міг би мені докладніше розповісти? Я, здається, міг би дещо сказати…
В цю хвилину за стойкою знову з’явився корчмар, а згори почали поволі спускатися бліді, як привиди, пани Влодзімєж та Євгеніуш.
Але пан Славек устиг побачити, що його слова зацікавили незнайомця.
Лейба проголошує:
— Шановне товариство, пан Адамек просить усіх до столу!
— І вас просимо, — каже пан Славек незнайомцеві.
Весело товариство сіло за стіл. Незнайомець замовляє ще чверть відра горілки для товариства. Пан Адамек дивується, але незнайомець каже:
— Від мене належить! Я в цих краях уперше, а в нас, в Італії, такий звичай.
— Біжу! Несу! — вигукнув корчмар і побіг. А незнайомець подивився на пана Славка і назвався:
— Сеньйор Реньєро Гаспареоне… Чи не заважатиму я такому шановному товариству?
Товариство в один голос заявило, що такий симпатичний сеньйор їм ніколи не буде ні в чім заважати.
І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспареоне, що ну! Скільки він знав усіляких побрехеньок, смішних небилиць із життя французьких, іспанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли…
Після третьої чарки пан Сулятицький вийшов з корчми подихати свіжим повітрям. Виявилося, що і в сеньйора Гаспареоне таке ж бажання. Вони вийшли з корчми
— Господи, — мовив пан Славек, — ми, здається, так міцно засіли за столом, що непомітно й день промайнув. А нам же іще їхати й їхати.
— Ой, пробачте. Я цього не знав… Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспареоне насмілився б набиватися їм у попутники.
— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо саме туди!
— Оце й усе, що пан мені мав сказати?
— А-а-а… та то я хтів поділитися деякими міркуваннями…
— Щодо?
— Щодо тих людей, що ними пан так пильно цікавився.
— Ви знаєте цих людей?
— З так званим графом і з голопупим я навіть мав добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим. Але я цього не подарую, слово гонору!
— І коли була ця зустріч і ця сварка?
Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного пана, як Гаспареоне. Але…
— Візьміть ось оце від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і так ловкенько подав до рук панові Сулятицькому гаманець, що він невідомо як одразу ж опинився у нього в кишені. І мовби між іншим: — Тут саме золото… Ну? Так коли?
— Вчора увечері…
І пан Славек докладно розповів про сварку все, що йому запам’яталося.
— Ай-ай-ай! І оці негідники так вас образили, а ви, пане Сулятицький, не змогли їм віддячити?! Ні, це вище моїх сил… Дайте мені вашого пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!
— Якби він тут був, то я б і сам…
— А вони вже поїхали? Якою дорогою?
— У тім-то й річ, що я вже спав і не бачив. Але корчмар, певне ж, мусить знати… Та й… я й сам був трохи винен тоді…
— І ви ще називаєте цього пройду графом! Та ніякий він не граф!
— А хто ж — Дмитрій Самозванець?
— Не Дмитрій, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.
— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Сулятицький. — І я прохав у нього та його голопупої кумпанії пробачення!
— Атож! І за це його треба здорово провчити.
— О! Він ще не знає пана Сулятицького! Герць!
