— І отого поховав… І он оту… І тих немовлят… І бабу… І діда…
Клюсик схопив за мотузку і, сам не знаючи чому, почав дзвонити разом з Балабаєм. Балабай відпустив мотузку, а звуки летіли, плакали, кричали, волали…
І Балабай, побачивши, як у півтемряві блиснули сльози в очах козака, якого він запам’ятав ще малим, поволі почав приходити до тями…
А потім настала тиша.
Клюсик повільно вів коня безлюдною вулицею села. П’ятеро вершників мовчки їхали за ним.
Позаду лишилася замовкла церква, лишалися хати — порожні, дикі, вони дивилися на подорожніх чорними вікнами. Та ще, мов покалічені руки, німо здіймалися над порослими травою могильними горбками хрести — два зв’язані патики, зв’язані то якоюсь мотузкою, то перевеслом уже висохлої трави. Певно, хтось ховав людей там, де їх і застала смерть. «Хтось». То був Балабай… Поховав усіх, кого міг, а тепер дзвонить за їх упокій.
Олександр їхав мовчки, і думав він тільки про одно: доки це все буде? Доки будуть оці безлюдні села, усі оці жахи на білому світі? Він на мить уявив собі свій Трапезонт, уявив Стамбул — без жодної душі на вулиці. Йому стало моторошно.
— Тихше, — півголосом наказав Клюсик, і аж тоді побачили, що він зупинив коня.
Клюсик стояв перед рідною хатою, і з кожним ударом дзвону, який у цю мить знову ожив у потемнілому небі, його погляд зупинявся на чомусь знайомому. Вибиті вікна, зірвані з петель двері, серп, що стирчить у стрісі.
— Моя хата, — прошепотів Клюсик і, мовби не бачачи нічого, переступив перелаз. Розводячи бур’яни руками, повільно йшов до хати. Перечепився об щось і мало не впав. Інстинктивно вихопив шаблю й рубонув, мов по гадюці. Рубонув — і більше не міг стримати ні руки, ні власного болю — рубав шаблею бур’яни направо й наліво, йдучи до могили, де лежав хтось із його роду, певне, мати.
Мовчки дивилися на Клюсика Йон та Джузеппе, Йован, Олександр і Петро. Олександр розумів: тут розігралася трагедія, одна з багатьох трагедій цього народу, до якого він зараз ішов. І цю трагедію принесли ті самі люди, над якими він, Ях’я, хоче царствувати. Не хоче він царствувати над катами, не хоче, щоб падали й на нього сльози Клюсика та його народу, сльози сербів і чорногорців, угрів та поляків, молдаван і болгарів, гай-гай, скільки народів може він назвати! Чи ж може бути янголом цар катів? Але хіба весь його народ, хіба всі османли — кати?
Свистіла Клюсикова шабля, рубаючи без розбору направо й наліво, і розумів Олександр, що якби зараз на шляху цієї шаблі стояли турецькі діти, турецькі жінки й діди — з усіх летіли б голови. І він, Олександр, що б він міг сказати Клюсикові в цю мить? Гримів дзвін, закликаючи до помсти. Кому мститися? Йому, Олександрові? Чи якимось турецьким немовлятам? За що? Адже не він це робив? Чому ж йому так боляче й так соромно?
Олександр спідлоба дивився на Клюсика, який стояв над могилою, і якесь вороже почуття до Тимоша кипіло в душі, наче не турки, а Клюсик був винен у всій цій трагедії. І знав же, що не так усе це, а…
Клюсик постояв над могилою, потім, утерши рукавом сльози, мовчки пішов у хату. Відсунув двері, що висіли на одній петлі, вони зарипіли…
Петро повільно зліз з коня, за ним те ж саме зробили усі і пішли в хату…
Клюсик поклав своїх товаришів спати в хаті, а сам цілу ніч ходив по селу. Він згадував батька й матір, згадував двох сестричок, яких не застав. На кладовищі за селом знайшов могилу батька. Цвяхом на хресті було випечено, коли батько помер, — два роки тому. Могил сестричок не було, отже, їх забрали в неволю.
Він не помітив, як стало сіріти надворі, а далі й розвиднятися. Вже коли стало сходити сонце, тоді ніби отямився. Знову озвався дзвін на церкві. Клюсик стояв на горі і добре чув, як скликає той дзвін усіх живих. Далеко по вранішньому степу лунають його звуки… Тиміш подумав: не треба дзвонити!
Щойно подумав, як побачив на обрії, на синьому заході, загін вершників. Вони не могли бачити Клюсика, бо він стояв між ними й сонцем, а Клюсик бачив усе і розумів: то татари. Можливо, ті, яких веде Гаспареоне…
Петро відчував, що сьогодні, мабуть, його останній день. У Клюсиковій хаті його зморив-таки сон, він тривав недовго, — всього дві чи три години за останні дві доби. Але перед світанням Петро прокинувся — щось шпигонуло в серце. Він зрозумів, що отруйна стріла продовжує свою дію, отрута входить все далі й далі в тіло. Голова була ясна, але тіло стало таким важким, що просто неможливо було піднятися. Плече горіло, наче облите окропом, уся ліва рука розпухла, опух перекинувся на груди й на спину, та навіть головою повернути було боляче й важко. Три дні — казав корчмар. Позавчора зранку Петра було поранено, сьогодні мине дві доби. Лишиться одна доба. Завтра Петро лежатиме, як колода, все тіло його розпухне, і не зможе він поворухнутися, — і тоді зупиниться й серце. А він так і не довіз Олександра хоча б до половини шляху від Дністра до Києва…
Світало… Хлопці спали, сопучи носами, за хатою паслися коні — Петро чув їхнє форкання.
