Балабай дзвонив собі й дзвонив, він не знав навіть, для чого все це робить. Отак звик з раннього рання до пізнього вечора бити молотом по ковадлу, тому й зараз приходив до церкви, як до кузні, щоб дзвоном металу розбудити село… Балабаєві здавалося, що коли він довго дзвонитиме, то повстають з могил його загиблі односельці, повернуться з неволі взяті в ясир ямчани і прийдуть до церкви, щоб, помолившись, починати нове життя.
Унизу почувся тупіт копит, але Павло Балабай навіть не звернув на те уваги. А потім згадав, що хтось тут уже їхав. Він підійшов до поручнів і звісив голову, щоб подивитися.
Внизу стояли коні. На одному з них сидів татарин. Він подивився на Балабая і кинув у нього арканом…
Балабай відхилився вбік, зашморг пролетів повз нього.
А сходами знизу, наближаючись, гримотіли чиїсь кроки…
Тривожно стало Клюсикові на серці. Дзвін ніби захлинувся й замовк. Ця тиша, що настала зненацька, гримнула у вухах, мов постріл.
Петро, завмерши біля вікна, напружено вдивлявся в вулицю. Він не бачив, як Клюсик по-кошачому нечутно вискочив надвір і принишк під тином…
— Сакраменто! — вилаявся в сусідській хаті Джузеппе, побачивши, що Клюсик з’явився надворі. — Що він надумав? — просичав італієць. — П’єтро ж казав, щоб…
— Тихо! — прошепотів Олександр і кивнув головою у бік церкви.
— Сакра… — і слово завмерло на губах Джузеппе.
Від церкви їхало троє татар, ведучи на аркані безрукого чоловіка. Аркан другим кінцем був прив’язаний до сідла середнього татарина, а ті татари, які по краях, їхали майже поряд з безруким чоловіком і по черзі шмагали його нагайками, підганяючи.
— Ти-хо, — прошепотів Олександр, цілячись в ординців з двох пістолів. Він не знав, що зробити, щоб виручити цього нещасного, такого ж, як і той, якого вони учора бачили в Сугаках… Що робити? Він, граф Олександр, претендент на турецький престол, майбутній вершитель доль мільйонів людей, не міг зараз допустити, щоб ось отут умирала людина… Але ж є наказ Петра: мовчати. Мовчати, хоч би там що було! Мовчати, бо тоді кінець усім.
Татари вже минали хату, в якій сиділи Олександр і Джузеппе, зараз вони пройдуть повз хату, де засіли Петро і Клюсик, і все буде тихо, і вони вб’ють цього нещасного, незнайомого йому, синові чужої землі, чоловіка… І вони всі мовчатимуть! П’ятеро мовчатимуть, бо берегтимуть життя шостого — Олександра. А шостий?
І Олександр вискочив у вікно. Ще мить — і він перестрибнув тин і вискочив на дорогу.
— Стійте! — вигукнув він.
Але ординці не оглянулися. Бо перед ними стояв Клюсик з двома пістолями в руках.
Татари зупинилися. Ні до якого бою вони не були готові, а цього безрукого потягли тільки для того, щоб прогнати його селом, зробити розвідку разом з розвагою, а тоді притягти його на аркані, звісно ж, уже мертвого, до ніг мурзи Ризи та отого баші в одязі фаранга…
— Ви чого оце, ненажери, каліку чіпаєте? — запитав Клюсик.
Вони не розуміли його мови, але втямили, про що він питав.
— Де моя мати? Де мої сестри? Де моя наречена? Де моє село? — закричав Тиміш. І гримнули два постріли.
Коні двох крайніх ординців піднялися ставма, скидаючи з себе уже неживих вершників. Той, що був з арканом, круто повернувши, кинувся назад. Олександр ледве встиг відскочити, щоб не втрапити під копита й шаблю татарина, його постріли пролунали запізно — ординець мчав уже вулицею, тягнучи за собою Балабая, який уже не схожий був на людину…
Пролунали ще два постріли. Спочатку впав ординець, а вслід за ним, перевернувшись через голову й жалібно заіржавши, впав кінь.
…Петро, понуро, по-ведмедячи міряючи кроками хату, мовчав. Мовчали всі. Тільки в кутку на чиємусь плащі хрипів, доходячи, Балабай. Аркан смикнув його надто сильно…
— Ну? — нарешті запитав Петро, люто зиркаючи в бік Олександра і Клюсика. — Ну? Врятували?
— Я не міг… — понуро відповів Олександр.
— А я, розумієш, міг! А я міг спокійно дивитися! — визвірився Скрипник.
— Петре, — діловим тоном перебив Йован. — Татари з’явилися з другого боку — ще на одній горі.
— Ось і захлопнулася пастка, — повільно промовив Петро. — Тепер нам залишається якнайдорожче продати голови… — Зітхнув, оглянув своїх товаришів. Потім підійшов до вікна, поглянув на гору. Сказав: — Кінець розмовам! Будемо битися! Все!
— Можна вийти біля водяного млина, — озвався Клюсик. — А я залишуся тут і битимусь, доки ви не вийдете з Ямок. Я їх затримаю на якийсь час…
— На який же ти час затримаєш? На дві хвилини? Чи на три?.. Красиво вмерти хочеш? Не вийде!
— Ніхто не хоче вмирати, — розсердився Клюсик. — І ти це краще за мене знаєш. Але я в своєму селі. Я знаю тут кожен завулок.
— Цить! — обірвав його Петро.
Проїхавши лісом, а потім болотом, пан Адамек значно скоротив собі шлях і наздогнав Марійку з Яремком неподалік від Ямок.
— Сто дяблув! — гукнув він замість привітання. — Я за вами женусь півдня й цілу ніч.
Марійка зиркнула на пана Адамка і всміхнулася тільки очима. Було добре, що поляк вирвався з халепи, він усе-таки і їм допоміг, але що робити з ним далі? Адже зараз, напевне, почне знову залицятися.
