Петрові не хотілося будити товаришів, але треба було негайно виїжджати. Дорога далека й важка, і треба якомога швидше відірватися від татар. Ще один день доброї їзди — і тоді можна вважати, що Олександр майже в безпеці: татари далеко від Дністра не підуть, хоч би як того Гаспареоне хотів…
— Вставайте, хлопці! — сказав голосно Петро. Чотири голови заворушилося. Спочатку підвівся Йован, за ним Джузеппе. Прокинулися Йон і Олександр…
— А Клюсик де?
«Ходить, напевне, по селу, — з досадою подумав Петро. — А треба ж їхати, і якомога швидше…»
Він розумів Клюсика: той вражений тим, що на місці рідних Ямок застав пустку. Але ж треба думати і про завдання Борецького.
Скрипник спробував устати, але не зміг. Усе тіло мов налилося свинцем. Він обережно спробував перевалитися на живіт, але зачепився плечем за стіну й охнув…
— Графе, — сказав він підкреслено спокійно, — підійди до мене, я маю щось сказати.
Олександр підійшов, на його обличчі був подив.
— Хлопці, вийдіть усі, у нас таємна розмова! — наказав Петро.
Джузеппе і Йован здивовано перезирнулись і мовчки вийшли. А Йон поглянув на посіріле обличчя Петра і сказав:
— Бадю Петря, вам погано? Так?
— Кому сказано вийти? — обернувся до хлопця Олександр. І коли молдаванин вийшов теж, запитав: — Що таке, Петре? Погано?
— Допоможи мені підвестися, — попросив Петро і засоромився свого безсилля. — Ти розумієш, от ніяк не можу… Тіло важке, і ніякої сили нема…
Олександр, намагаючись не показувати свого хвилювання, мовчки взяв Петра за поперек. Петро охнув, але наказав:
— Підіймай, підіймай!.. О, отак…
Руки й ноги були неслухняні. Руки безсило висіли, а ноги не хотіли стояти. Все тіло боліло, мов по ньому пробіг табун коней…
Напружуючись усім тілом, Петро обережно ступнув. Нога підігнулася, йому стало жарко від болю, що охопив геть усе тіло, але він устояв.
— Дай відпочити, — важко дихаючи, мовив Петро. І раптом: — А ти думав про те саме?
— Про те саме…
— Ну, і що?
— Нічого… Дещо придумав… Бити треба… Бити до ноги все їхнє військо, топити весь їхній флот, тільки так можна примусити їх відступити. Іншого шляху нема. І доки тяжко поранений звір зализуватиме рани, набиратися сили, щоб, як тільки полізе він ізнову, вдарити ще дужче…
— Ну, це ти від злості, від того, що побачив учора. А коли ти побачиш розгромлений Синоп чи Стамбул, то ти подумаєш навпаки?
— Потім будемо про це говорити… Ступни ще раз.
— Тримай мене, я ще ступну, — попросив Петро.
— Тримаю, тримаю…
Так вони дійшли від однієї стіни до другої. Потім Олександр зовсім відпустив Скрипника, і той, гнучись, мов поранений ведмідь, клишоного пішов по хаті.
— Ось так, — намагаючись усміхнутися, від чого сіпнулася ліва щока, мовив Олександр. — Походи трохи, розійдешся… А там і рукою поворуши, розжени кров. Тільки не поспішай, Авдиторе…
Петро зиркнув спідлоба на Олександра:
— Був Авдитор, та весь з’їздився… Наткнувся-таки на загибель свою…
— Ти наткнувся на мою загибель — стріла призначалася мені…
Петро промовчав, поволі ходячи по хаті. Він повинен розігнати кров, і тоді проживе ще добу. А там хто його знає? Може, й справді, знайдуть якусь ворожку чи шептуху, яка допоможе йому, Петрові, нарешті, доїхати до Києва.
Несподівано забамкав на церкві дзвін. Отже, прокинувся Балабай. Може, хоч цей дзвін примусить Клюсика згадати, що його чекає товариство…
— Клюсику! — загорлав Джузеппе за хатою. І знову: — Клюсику!
І здалеку почулося:
— Біжу!..
Він прибіг — засапаний, забрьоханий у вранішній росі й переляканий.
— Татари!
Всі переглянулися, не в силі сказати щось у відповідь.
— Скільки? — діловито запитав Скрипник. Він знову був тим Петром, до якого всі встигли звикнути в дорозі. Тільки рухи його були трохи повільніші, ніж звичайно, та ще по обличчю пішли червоні й білі плями. А голос той самий — твердий, рішучий і спокійний…
— Десятків зо два, — скоромовкою відповів Клюсик.
— Ясно… — Петро неквапливо пройшов по хаті. Потім повернувся до Йована: — Негайно заведи коней у повітку і будь при них, щоб вони не заіржали, як тут проїжджатимуть татари.
Йован кулею вилетів з хати.
Петро глянув на Джузеппе й графа:
— Ви перебіжіть у сусідську хату і тримайте під пістолями вулицю. Але першими не стріляти!.. Може, вони промчать по селу й нічого не помітять…
Подивився на Клюсика:
— Ми лишаємося з тобою тут. Набивай пістолі. Але, знову ж, щоб не бачили ні тебе, ні мене. Вони можуть спочатку вислати розвідників. Ми не повинні себе виказати…
Іще раз, уже швидше, пройшов по хаті. Глянув на Олександра і Джузеппе:
— Біжіть, та швидше! А ми тут з Клюсиком іще поговоримо…
Граф з італійцем вийшли. А хвилин за три Петро побачив, як на горі над селом з’явилося троє вершників. Вони якусь мить постояли, дивлячись униз, потім почали обережно спускатися в Ямки…
Тривожно зринав над селом у небо дзвін…
