— Ну, якщо товарыство просыть… Кажуть, то було рокив з пятнадцять тому. А можэ десять. Я щэ пидлитком був. Хиба що до школы ходыв. Точно нэ памятаю. Та ото Мария Стэпанивна пойихала у видпустку до санатория у сусидний район. Там санатория з радоновымы ванамы. Мы як раз пройижджалы.

— Не отвлекайся, давай рассказывай.

— Що цэ вы так поспишаетэ, як голый у лазню?

— Куда?

— У лазню, кажу.

— Что это такое?

— Ну як цэ по-росийськы… О! У баню!

— Так бы и сказал.

— Так я так и кажу! Що я вынэн, що вы нэ розумиетэ. На всих словянськых мовах лазня — цэ лазня. Дэ мыються. А вы нэ розумиетэ.

— Ладно, продолжай.

— Так от, видпочывае у санаторийи Мария Стэпанивна. И з нэю за столом сыдив якыйсь чыновнык з области, з самых Чэркас. Такый соби дядэчко, ладный. Й жоднойи жыночкы нэ пропускав. Його вжэ зналы. Кожного року прыйиздыв до санатория. От побачыв Марию Стэпанивну й почав биля нэйи кружлять. А вона йому: «Одчэпысь. В мэнэ е чоловик и я його кохаю». А вин усэ нэ вгамовуеться. Хочэ йийи вебать. Тут якось сыдять воны за столом, обидають. От вин пид столом поклав йий руку на колина й кажэ: «Марусю, розвэды коляна», — а вона йому — «Убэры руку, а то отрымаеш!», — а вин, — «От я й хочу отрымать», — «Гаразд, — кажэ, — А ну дай пощупаю, що там у тэбэ е», — Й руку йому у мотню. Вин як раз у спортывных штанях був. Вин жэ нэ знав, що вона мэдык, й помацать що там, що тут — йий однаково. — «О! — кажэ Мария Стэпанивна, — Щось тут е! А ну, дай подывлюсь на твого пивныка».

— Что такое пивнык, Мыкола?

— От, зараза, на самому интэрэсному мисци пэрэбыв! Ты шо, зовсим дурный, чы прыкидаешся? То вси нацийи знають, що пивнык — цэ хуй! Навить французы так звуть! — «Ку-ка-рэ-ку!» — волае й шыю вытягуе. Зрозумив?

— Понятно. Дальше.

— Що «дальше»?

— Ну что дальше было?

— Дали от що було — взяла зи столу Мария Стэпанивна банку з гирчыцэю. Знаетэ, така, як майонэз пакують. На ний щэ такый напыс чэрвоным: «Росийська гирчыця». Так от, взяла вона оту банку, а йийи щойно видкрылы. Гирчыця свижэсэнька та зла, як тэща. Й надила ту банку з гирчыцэю на його пивныка. Гирчыця полизла з тиейи банкы на яйця. Тож так, якбы коту скыпидаром пид хвостом помазать. Дядэчка той заволав на всю йидальню Крычыть, рукамы махае, штаны з сэбэ рвэ. Люды навкругы рэгочуть. А воно ж кров прылывае до того мисця, дэ гирчычнык ставлять. От у нього той пивнык, — як для вас — хуй, став, як у бугая и з банкы нэ выймаеться та щэ бильшэ пэчэ. Дядько бигае по йидальни бэз штанив, а у нього на тому пивныку банка. Ну, як парокинна хура из оглоблэю. Лэдвэ хлопци його спиймалы, банку робылы, вытяглы його звидсы й кынулы у вану. На другый дэнь той чыновнык пойихав додому. Кажуть, писля того гирчычныка у нього тры дни хуй стояв, як скаженый. Спочатку хотив на Марию Стэпанивну в суд податы. Алэ нэ судывся.

За стеной минут пять слышался гогот.

— Ну и историю же ты придумал, Мыкола!

— Чом прыдумав? Цэ нэ выгадка. Уси знають про той выпадок. Того дядэчку звильнылы вид посады и кажуть навить з партийи выгналы. Вин пойихав у иншу область, дэ його нэ знають. Ото ж, Мария Стэпанивна мэни сказала що? Щоб нэ лиз до Валэнтыны, бо зробыть гирчычнык. Цэ вам нэ зрозумило, а я знаю, що цэ значыть.

— И что, ей за это ничего не было?

— А що йий будэ? Нэ давай свого пивныка на розправу. Тилькы-но Мыхайло Соломоновыч пожурыв йийи.

— Что значит «пожурыв»? Побил?

— Та що вы! Воны николы нэ бються. Воны любляться. Кажуть, як писля вэсилля. То вэсь район знае. Дай Бог йим щастя надали.

— Какое веселие?

— Га-га-га, — загрохотало за стеной. — А хиба у вас нэ вэсилля, колы молоди жэняться?

— Ну, понятно. На свадьбе всегда весело.

— Правильно. Вэсилля — цэ свадьба. Полякы — розумиють, чэхы — розумиють, сэрбы — тэж розумиють. А москаль — нэ розумие. Ото ж — вчыть мову!

— Цэ що за рэгит? Я бачу, що вся палата вжэ выдужала. Всих пид выпыску завтра ж!

— Та мы ж ничого, Марие Стэпанивно. Так, розповидав хлопцям, що такэ вэсилля.

— Я чула, що за побрэхэнькы ты тут розповидав, Мыкола. И дэ ты набрався отых выгадок?

— То я ничого, Марие Стэпанивно. То ж люды кажуть.

— Люды кажуть? Ах ты ж брэхунэць! Люды знають, що я николы по санаториях нэ йиздыла. Тым пачэ бэз Мыхайла Соломоновыча. То хто ту байку выгадав, як нэ ты? Зараз я такы зроблю тоби гирчычныка. Тилькы на языка!

— Та нэ надо, Марие Стэпанивно, я бильшэ нэ буду!

— Нэ буду? Тэбэ послухать, то ты святый. Позавчора горилку пыв? Пыв! Знаеш, що у ликарни нэ дозволяеться пыты алкогольни напойи, алэ пыв!

— Я ж трошэчкы. Иван прывиз свижойи ковбасы, то трэба ж було йийи покуштуваты. А ковбасу бэз горилкы нэззя ж йисты. Цэ навить диты знають. Я ж нэ був пяный. Тилькы-но трохы прыгубыв.

— Щэ почую твий голос — пропышу гирчычныка. Всим спать. Щоб жодного звуку нэ чула з вашойи палаты! Туристы…

Андрей Петрович вздохнул и перевернулся на бок. Окно светилось матовым светом ночи. В разрывах туч медленно плыл над кронами деревьев старого сада белосеребряный обломок луны. Не спалось.

Перейти на страницу:

Похожие книги