На розлоге поле по інший бік бульвару дивилися очі поважнішого, спокійнішого, ніж колись, Невілла. Помірне життя відлюдника давалося взнаки — тепер він важив двісті тридцять фунтів[45]. Обличчя вкривав здоровий рум’янець, а під бавовняною сорочкою напиналося широке й м’язисте тіло. Лише зрідка він укорочував свою густу біляву бороду, зберігаючи її завдовжки два-три дюйми. Його довге скуйовджене волосся потроху рідшало. З засмаглого обличчя дивилися двійко блакитних очей, від яких віяло спокоєм та незворушністю.
Спершись на цегляну сходинку, він неквапом пускав клуби диму. Він знав, що десь у тому полі й досі вирито яму, де він вирішив поховати Вірджинію, хоч вона виявилася дещо іншої думки. Та усвідомлення цього не збурило в ньому ані іскри смутку. Замість того щоб і далі страждати, він навчився долати в собі потяг до самокопання. Час втратив свою багатовимірну владу. Для Роберта Невілла існувало лише теперішнє; теперішнє, що полягає в щоденній боротьбі за виживання, позбавлене як радісного піднесення, так і бездонного відчаю. «Та я практично овоч», — часто думав він. Такий стан справ його цілком задовольняв.
Роберт Невілл сидів і декілька хвилин вдивлявся в білу цятку посеред поля, доки не зрозумів, що та рухається.
Він кліпнув очима, шкіра на його обличчі напнулася. Слабкий звук вирвався з горла — звук нерішучого питання. Потім, підвівшись, він підняв ліву руку, щоб прикрити очі від світла.
Його зуби судомно вп’ялись у мундштук.
Жінка.
Він навіть не намагався підхопити люльку, коли та випала з відвислої щелепи. Довгу мить він стояв на ґанку, затамувавши подих, і споглядав.
Він заплющив очі, розплющив їх. Вона й досі була там. Роберт Невілл відчував, як його серцебиття пришвидшується, поки дивився на жінку.
Вона його не бачила. Ішла широким полем, похиливши голову. Він бачив, як легкий вітерець куйовдить її руде волосся, як вільно гойдаються її руки. Він глитнув. Видовище настільки вражало, що після трьох років на самоті його мозок відмовлявся в це вірити. Він без упину кліпав очима й далі вдивлявся, нерухомо заклякнувши в затінку будинку.
Жінка. Жива. У світлі дня.
Він стояв, відкривши рот і дивлячись на жінку. Вона була молода, тепер він міг краще її роздивитися; певно, років двадцять. На ній була зім’ята брудна біла сукня. Вона була дуже засмагла, волосся руде. У мертвій денній тиші Невіллові здалося, що він чує звуки її кроків у високій траві.
«Я збожеволів», — зненацька зринули слова. Така можливість шокувала його менше, ніж сама думка про те, що жінка справжня. Він навіть поволі готував себе до чогось подібного. Це видавалося цілком імовірним. Людина, яка помирає від спраги, марить озерами. Чом би чоловікові, який потребує товариства, не марити жінкою, що походжає під сонечком?
Умить він обірвав себе. Ні, це не видіння. Бо — якщо тільки його марево не має ще й звукового супроводу — він тепер чув, як вона ступає по траві. Він знав, що все це насправді. Порухи її волосся, її рук. Вона й далі дивилася додолу. Хто вона така? Куди прямує? А звідки?
Він не міг розпізнати почуттів, що закипали в ньому. Усе відбувалося занадто швидко, якийсь інстинкт усередині нього проривався крізь усі бар’єри, зведені часом.
Його ліва рука здійнялася.
«Агов! — гукнув він. Він зіскочив на пішохідну доріжку. — Агов, привіт!»
На мить зависла раптова, цілковита тиша. Її голова смикнулась, і вони подивились одне на одного. «Жива, — подумав він. — Жива!»
Він хотів був гукнути ще раз, але йому відняло мову. Язик здерев’янів, мозок відмовлявся працювати. «Жива, — слово й далі крутилось у нього в голові. — Жива, жива, жива».
Раптовим рвучким рухом дівчина розвернулась і побігла полем геть.
Якусь мить Невілл стояв, смикаючись, не певний, що робити. Коли здавалося, що його серце от-от вистрибне з грудей, він чимдуж кинувся вулицею. Його чоботи затупотіли тротуаром, коли він нісся вперед.
«Почекай!» — почув він власний крик.
Та жінка чекати не стала. Він бачив, як вона дала волю своїм засмаглим ногам, женучи нерівною поверхнею поля. Умить до нього дійшло, що слова тут не зарадять. Він думав про те, наскільки вражений її появою.
Наскільки ж враженою мала бути вона, коли раптовий крик розітнув тишу і вона побачила, як здоровий бородатий чоловік вимахує до неї рукою!
Він перебіг дорогу й попрямував полем. Його серце шалено калатало. «Вона жива! — він не міг перестати думати про це. — Жива! Жива жінка!»
Їй годі було змагатися з ним у швидкості. Майже відразу Невілл почав її наздоганяти. Вона озирнулася через плече сповненими жаху очима.
«Я тебе не скривджу!» — закричав він, та вона продовжувала бігти.
Зненацька вона спіткнулась і заточилася на одне коліно. Знову повернула до нього обличчя, і він побачив на ньому переляканий вираз.
«Я тебе не скривджу!» — знову крикнув він.
Вона стрімко звелася на ноги й відчайдушно побігла далі.
Лише звук її черевиків та його чобіт, об які шмагали важкі стебла трави, лунав у тиші. Він почав рухатися стрибками, уникаючи заростей трави та впевнено просуваючись уперед. Край її сукні чіплявся за траву, уповільнюючи її.