Інфікована. Це явна ознака. Понад рік тому він дізнався, що часник є алергеном для будь-якої системи, зараженої бацилою вампіріс. Коли таку систему піддавали впливу часнику, це стимулювало зворотну реакцію в клітинах тканин, спричиняючи неприродну реакцію на будь-які подальші контакти з часником. Ось чому прямі ін’єкції у вени не давали жодного результату. Річ у запаху.
Він опустився на ліжко. Тож жінка зреагувала не як слід.
За мить Роберт Невілл спохмурнів. Якщо її слова правдиві, вона вже близько тижня блукає. Вона, природно, мала бути втомленою та ослабленою, і за таких умов запах часнику й так міг викликати в неї нудоту.
Його кулаки вдарили об матрац. Значить, він і досі не певен на всі сто. Зрештою, об’єктивно він не має права приймати остаточне рішення, спираючись на недостатні докази. Цього він навчився на власній шкурі, отже, був глибоко в тому переконаний.
Він і досі сидів, коли вона відчинила двері ванної та вийшла. Якусь мить вона стояла в коридорі й дивилася на нього, а потім пішла до вітальні. Він устав і пішов слідом за нею. Коли він зайшов до вітальні, вона просто сиділа на дивані.
«Задоволений?» — запитала вона.
«Про це не турбуйся, — відповів він. — На лаві підсудних ти, а не я».
Вона люто зиркнула на нього, мов хотіла щось сказати. Та потім принишкла й похнюпила голову. На мить він відчув, як у ньому спалахнула іскра співчуття. Вона виглядала настільки безпорадною, тонкі руки лежали на колінах. Здавалося, її більше не турбувала подерта сукня. Він дивився, як здіймаються її груди. Її фігура була дуже тендітною, майже прямою. Вона була зовсім не схожою на тих жінок, що їх малювала його уява. «На це не зважай, — сказав він собі. — Відтепер це не має значення».
Він сів у крісло навпроти й подивився на неї. Вона не відповіла на його погляд.
«Послухай мене, — нарешті сказав він. — У мене є всі підстави вважати, що ти інфікована. Особливо тепер, коли ти так зреагувала на часник».
Вона промовчала.
«Тобі немає що відповісти?» — спитав він.
Вона підвела погляд.
«Ти думаєш, я одна з них», — проказала вона.
«Припускаю таку можливість».
«А як щодо цього?» — спитала вона, піднявши розп’яття.
«Це нічого не значить», — відповів він.
«Я не сплю, — сказала вона, — не перебуваю в комі».
Він не знайшов що сказати. З цим він посперечатися не міг, хоч це й не розвіювало сумнівів.
«Я купу разів був в Інґлвуді, — зрештою сказав він. — Як сталося, що ти не почула мого авто?»
«Інґлвуд — чимале місце», — відповіла вона.
Він уважно дивився на неї, барабанячи пальцями по бильцю крісла.
«Я б… мені хотілося б тобі вірити», — промовив він.
«Та невже?» — перепитала вона. Ще один спазм скрутив їй живіт, видихнувши, вона зігнулася та зціпила зуби. Роберт Невілл сидів, дивуючись, чому не почував до неї більшого співчуття. Утім, емоції досить важко воскресити. Він використав усі свої запаси і тепер почувався спустошеним, без краплі почуттів.
За мить вона звела на нього очі. Її погляд було важко витримати.
«У мене все життя слабкий шлунок, — сказала вона. — Минулого тижня я бачила, як убили мого чоловіка. Роздерли на шмаття. Просто перед моїми очима. Під час пошесті я втратила двох дітей. А останній тиждень просто тинялася навкруги. Переховуючись уночі, харчуючись жалюгідними рештками. Вимучена страхом, я не могла спати довше за кілька годин. І от я почула, як хтось гукає мене. Ти переслідував мене полем, вдарив, приволік до свого будинку. А потім, коли мені стало зле від смердючого часнику, який ти пхнув мені під ніс на тарілці, кажеш мені, що я інфікована!»
Руки на колінах посмикувалися.
«А ти як думав, що станеться?» — злісно промовила вона.
Вона відкинулася на спинку дивана й заплющила очі. Її руки нервово перебирали складки сукні. Якусь мить вона пробувала заправити подертий шмат, але він знову впав, і вона гнівно схлипнула.
Він похилився в кріслі вперед. Він починав відчувати провину, попри всі підозри та сумніви. Вдіяти він нічого не міг. Він устиг забути про заплаканих жінок. Повільно взявся за бороду і збентежено посмикував її, дивлячись уперед.
«Чи…» — почав був він. Глитнув. «Чи дозволиш ти мені взяти кров для проби? — запитав він. — Тоді я б…»
Зненацька вона встала і, затинаючись, пішла до дверей.
Він рвучко піднявся.
«Що ти робиш?» — спитав він.
Вона не відповіла. Її руки незграбно намацували замок.
«Не можна туди виходити, — сказав він, здивований. — Невдовзі вулиці будуть переповнені ними».
«Я тут не залишуся, — прорюмсала вона. — Яка різниця, якщо вони мене вб’ють?»
Він схопив її за руки. Вона спробувала вирватися.
«Облиш мене! — прокричала вона. — Я не просилася сюди. Ти мене приволік. Чого ти мене не облишиш?»
Він ніяково стояв поряд із нею, не знаючи, що й казати.
«Не можна виходити», — знову мовив він.
Він повів її назад, до дивана. Потім пішов до бару й наповнив їй невелику склянку віскі. «Не зважай, інфікована вона чи ні, — думав, — не зважай».
Він подав їй склянку. Вона захитала головою.
«Випий, — сказав він. — Це тебе заспокоїть».
Вона звела на нього лютий погляд: «Щоб ти міг знову тицяти мені часник в обличчя?»
Він похитав головою.