Окрім імені, він нічого від неї не домігся. Допровадити до будинку її вдалося лише з боєм. Спонукати зайти всередину і то важче. Вона плакала і благала не вбивати її. Що б він їй не казав, спинити потоки сліз та благань не вдавалося. У його уяві все виглядало як голлівудська кінострічка; в очах сяють зірочки, вони заходять до будинку, сплітаються в обіймах, гасне екран. Натомість він мусив волочити й умовляти, сперечатися та лаятися з нею, а вона знай опиралася. Прибуття було аж ніяк не романтичним. Йому довелося затягати її силоміць.
Опинившись у будинку, заспокоюватися вона не квапилась. Він намагався якось її втішити, та вона лише зіщулилась у кутку, як свого часу пес. Нічого з запропонованої їжі чи напоїв не торкнулася. Зрештою йому довелося відвести її до спальні та замкнути. Тепер вона спала.
Він утомлено зітхнув, торкнувшись пальцями кухля.
«Усі ці роки, — думав він, — я був повний мрій зустріти когось собі до товариства. Тепер же, коли вони справдилися, найперше я викликав у ній недовіру, повівшись нетерпляче та жорстоко».
І все ж за умов, що склалися, він нічим не міг зарадити. Надто вже довго припускав, що лишився єдиною вцілілою людиною. І не важливо, що вона мала цілком нормальний вигляд. Він надивився на багатьох із них, що лежали в комі, такі ж здорові на позір. Та він знав, що вигляд може бути оманливим. Того факту, що вона походжала під сонцем, було недостатньо, аби переважити шальки терезів у бік довірливої прихильності. Він надто довго жив у сумнівах. Його уявлення про товариство стали непохитними. Для нього видавалося неможливим повірити, що були й інші такі, як він. По тому як розвіявся початковий шок, набуті роками догмати врешті далися взнаки.
Важко зітхнувши, він підвівся й попрямував до спальні. Вона досі лежала в тій самій позі. «Може, — подумав він, — вона знову впала в кому». Він стояв над ліжком, розглядаючи її. Рут. Він стільки всього хотів про неї дізнатися. Та все ж він мало не лякався того, про що може дізнатись. Якщо вона все ж виявиться подібною до решти, то вихід був лише один. А краще нічого не знати про людей, яких доводиться вбивати.
Він нервово перебирав руками, не відриваючи своїх блакитних очей від неї. Що, як це якась химерна дивина? Що, як вона ненадовго вийшла з коми й пустилася блукати? Це здавалося можливим. Та все-таки, наскільки йому було відомо, денне світло було єдиною нездоланною перепоною для мікроба. Чому ж тоді цього замало, щоб переконати його в її нормальності?
Що ж, був лише один спосіб пересвідчитися.
Він нахилився та поклав їй на плече руку.
«Прокидайся», — проказав він.
Вона не ворухнулася. Його вуста звузились, а пальці вп’ялись у її м’яке плече.
Та потім він помітив тонкий золотий ланцюжок довкола її шиї. Простягши грубі пальці, він дістав його з вирізу на сукні.
Він розглядав крихітне золоте розп’яття, коли вона прокинулась і враз притислася до подушки. «Вона не в комі», — єдине, про що він подумав.
«Що т-ти робиш?» — кволо спитала вона.
Ставити її під сумнів було важче, коли вона говорила. Звук людського голосу був для нього таким чужинським, що одержав над ним небувалу досі владу.
«Я… нічого», — відказав він.
Незграбно відступивши, він прихилився до стіни. Якусь мить він ще дивився на неї. Потім запитав: «Звідки ти?»
Вона лежала й дивилася на нього порожнім поглядом.
«Я запитав, звідки ти», — сказав він.
Знову ні слова. Він з зосередженим поглядом відступив від стіни.
«Інґ… Інґлвуд», — похапцем промовила вона.
Він холодно поглянув на неї, а потім повернувся до стіни.
«Ясно, — сказав він. — Ти… ти жила сама?»
«Я була одружена».
«Де ж твій чоловік?»
Вона глитнула. «Він мертвий».
«Відколи?»
«Минулий тиждень».
«І що ти робила після його смерті?»
«Тікала. — Вона прикусила нижню губу. — Я втекла».
«Тобто ти весь цей час блукала?»
«Т-так».
Він мовчки дивився на неї. Ураз він рвучко розвернувся і, голосно гупаючи чобітьми, попрямував до кухні. Відчинивши дверцята шафи, він дістав звідти пригорщу зубчиків часнику. Поклав їх на тарілку, подрібнив на шматки й потовк на кашку. У ніздрі вдарив їдкий запах.
Вона лежала, спершись на лікоть, коли він повернувся. Без вагань ткнув тарілку їй майже в саме лице.
Слабко схлипнувши, вона відвернула обличчя.
«Що ти робиш?» — спитала, кахикнувши.
«Чому ти відвертаєшся?»
«Будь ласка…»
«Чому ти відвертаєшся?»
«Бо смердить! — Її голос зривався на плач. — Не треба! Ти робиш мені зле!»
Він підсунув тарілку ще ближче до її обличчя. З її рота вирвався булькіт, вона позадкувала і притислася до стіни, простягнувши на ліжку ноги.
«Досить! Будь ласка!» — заблагала вона.
Він відсунув тарілку і дивився, як смикається її тіло, а шлунок проймають корчі.
«Ти одна з них», — тихо, зі злістю проказав він.
Вона раптом устала й побігла повз нього до ванної. Двері гримнули за нею, та він міг чути відразливі звуки блювоти.
Стуливши вуста, він відставив тарілку на нічний столик. Судомно глитнув.