Він сидів і дивився, як вона поправляє складки халата довкола ніг, на якусь мить навіть промайнуло її засмагле стегно. «Аж ніяк не привабливо», — роздратовано подумав він. Типовий дамський жест, міркував він, напускний порух.
З кожною хвилиною він відчував, як усе більше віддаляється від неї. У якомусь розумінні він навіть жалкував, що взагалі зустрів її. Протягом років він досяг свого роду умиротворення. Прийняв самотність, визнавши, що це не так уже й погано. А тепер… цьому наставав кінець.
Щоб якось заповнити порожнечу, він потягся по люльку й тютюн. Набив тютюну до чаші та підпалив його. На секунду задумався, може, варто перепитати, чи вона не проти. Але не став.
Музика скінчилася. Вона підвелась, і він стежив, як вона щось шукає серед записів. Вона виглядала як молоде дівчисько, така худенька. «Хто вона така? — подумав він. — Хто вона насправді?»
«Можна я поставлю оце?» — запитала вона, тримаючи в руках альбом.
Він навіть на нього не глянув. «Якщо бажаєш», — відповів.
Вона сідала, коли саме залунали перші акорди Другого фортепіанного концерту Рахманінова. «Смаку вона особливого не має», — подумав він, дивлячись на неї без жодного виразу.
«Розкажи мені про себе», — мовила вона.
«Знову типово дамське запитання», — спало йому на думку. Він вилаяв себе за надмірну критичність. Який сенс дратувати себе порожніми підозрами?
«Немає чого розказувати», — відказав він.
Вона знову всміхалася. Вона що, глузує з нього?
«Ти мене сьогодні вдень до смерті перелякав, — сказала вона. — Ти і твоя щетиниста борода. А ще ці шалені очі».
Він видихнув дим. Шалені очі? Дурня якась. Чого вона домагається? Подолати його стриманість дотепами?
«Що ж криється під усією цією рослинністю?» — спитала вона.
Він спробував усміхнутися до неї, але не зміг.
«Нічого, — відповів він. — Звичайнісіньке обличчя».
«Скільки тобі років, Роберте?»
Він глитнув. Це вона вперше промовила його ім’я. Було якось дивно й ніяково почути своє ім’я, вимовлене жінкою, вперше за стільки часу. «Не зви мене так», — мало не відказав він їй. Йому не хотілося розмивати відстань між ними. Якщо вона інфікована і йому не вдасться її вилікувати, хай уже краще буде чужинкою.
Вона відвернула голову.
«Не обов’язково зі мною говорити, якщо не хочеш, — тихо промовила вона. — Я тебе не чіпатиму. Завтра я заберуся».
Його грудні м’язи напружилися.
«Але…» — мовив він.
«Я не хочу псувати тобі життя, — сказала вона. — Ти мені нічим не зобов’язаний, просто тому… що ми єдині, хто лишився».
Він дивився на неї похмурими очима, на мить відчувши докір сумління від її слів. «Нащо мені сумніватися в ній? — подумав. — Якщо вона інфікована, то живою звідси ніколи не вийде. Чого мені боятися?»
«Вибач, — відповів він. — Я… Я довго пробув на самоті».
Вона не глянула на нього.
«Якщо хочеш поговорити, — сказав він, — я залюбки… розкажу все, що знаю».
Якусь мить вона вагалася. Потім глянула на нього, і в її очах годі було щось прочитати.
«Я хотіла б знати про хворобу, — мовила вона. — Я втратила своїх дівчаток через неї. І через неї загинув мій чоловік».
Він подивився на неї, а потім заговорив.
«Її викликають бацили, — почав він, — циліндричні бактерії. Вони виробляють ізотонічний розчин у крові, від цього кров циркулює повільніше, організм функціонує й надалі, але для забезпечення його енергією потрібна свіжа кров. У разі нестачі крові вони утворюють самогубні бактеріофаги або ж вдаються до спороутворення».
Вона мала спантеличений вигляд. Він знав, що вона навряд чи щось зрозуміла. Настільки звичні для нього терміни видавалися їй тарабарщиною.
«Що ж, — сказав він, — зрештою, це все не настільки важливе. Спороутворення — це процес виділення овального тіла, що містить у собі всі базові інгредієнти вегетативної бактерії. Мікроб це робить, коли не отримує свіжої крові. Коли тіло хазяїна-вампіра розкладається, ці спори вилітають, розсіюючись у пошуках нових хазяїв. Вони їх знаходять, проростають — і черговий організм інфіковано».
Вона недовірливо захитала головою.
«Бактеріофаги є неживими білками, що також утворюються за умови нестачі крові. Правда, на відміну від спор, у такому разі порушений метаболізм призводить до знищення клітини».
Він швидко розповів їй про порушений лімфообіг в організмі, часник як алерген, що викликає анафілаксію, різні вектори хвороби.
«Чому ж ми тоді маємо імунітет?» — запитала вона.
Якусь мить він дивився на неї, утримуючись від будь-якої відповіді. Потім, знизавши плечима, промовив: «Щодо тебе — не знаю. Мене ж, коли я був у Панамі під час війни, вкусив кажан-вампір. І, хоч я й не можу підтвердити, моя теорія полягає в тому, що кажан попередньо мав справу зі справжнім вампіром, отримавши мікроба вампіріс. Мікроб змусив кажана живитися саме людською, а не тваринною кров’ю. Але коли мікроб потрапив у мій організм, він якимось чином був ослаблений організмом кажана. Від цього я, звісно, страшенно занедужав, але вижив, тож у результаті організм набув імунітету. В усякому разі, така моя теорія. Кращого пояснення я знайти не можу».
«Але… хіба те саме не сталося там із рештою людей?»