Він зробив хисткий крок уперед, назустріч тоненькій смужці світла, що струменіла з відкритого вічка. Мляво закліпав від світла.
Вона хапнула ротом повітря, коли він простяг уперед руку та вхопив її за плече.
«Це Рут. Рут», — перелякано зашепотіла вона.
Він стояв, повільно хитаючись у темряві, без розуміння дивлячись на темну постать перед ним.
«Це Рут», — знову промовила вона, цього разу голосніше.
Пробудження наринуло на нього, вразивши, мов спалах заціпеніння. У грудях та шлунку зміїлися крижані вузли. Це була не Вірджі. Зненацька він затрусив головою, протираючи тремкими пальцями очі.
Він стояв, напружено вдивляючись, охоплений раптовим пригніченням.
«Ох, — нерозбірливо пробурмотів він. — Ох, я…»
Він так і стояв, відчуваючи, як його тіло поволі хитається в темряві, а туман у голові врешті розвіявся.
Він глянув на відкрите вічко, потім на неї.
«Що ти робиш?» — спитав він досі сонним голосом.
«Нічого, — нервово відповіла вона. — Я… не могла заснути».
Раптом він закліпав від сліпучого світла, що осяяло кімнату. Його рука опустилася з вимикача лампи, і він розвернувся до неї. Вона нерухомо стояла біля стіни, кліпаючи від світла, притиснувши до боків стиснуті в кулаки руки.
«А чому ти вдягнена?» — здивовано запитав він.
Вона глитнула, поглядаючи на нього. Він протер удруге очі і прибрав волосся зі скронь.
«Я… просто визирала», — сказала вона.
«Але чому ти вдягнена?»
«Не могла заснути».
Він стояв і дивився на неї, досі трохи заспаний, відчуваючи, як серцебиття потроху спадає. Крізь відкрите вічко він чув, як вони волають знадвору, а ще те, як Кортман закричав: «Покажись, Невілле!» Підійшовши до вічка, він зачинив маленькі дерев’яні дверцята й повернувся до неї.
«Я хочу знати, чому ти вдягнена», — вкотре проказав він.
«Без причини», — відповіла вона.
«Ти збиралася піти, поки я спав?»
«Ні, я…»
«Збиралася чи ні?»
Вона хапнула ротом повітря, коли він ухопив її за зап’ясток.
«Ні, ні, — похапцем відповіла вона. — Та і як же я могла, з усім тим натовпом надворі?»
Важко дихаючи, він стояв і вдивлявся в її обличчя. Повільно глитнув, згадавши шок, який відчув від пробудження, сприйнявши її за Вірджі.
Раптом він відпустив її руку та розвернувся. А він же гадав, що поховав минуле.
Як довго помирає минуле? Вона не зронила й слова, поки він налив собі повну склянку віскі, миттю її осушив. «Вірджі, Вірджі, — пригнічено думав він, — досі поряд зі мною». Він заплющив очі, зціпив зуби.
«Так її звали?» — почув він запитання Рут. Його м’язи напружились і відразу розм’якли.
«Усе гаразд, — глухо відповів він. — Повертайся до ліжка».
Вона злегка відсторонилася. «Вибач, — проказала вона. — Я не хотіла…»
Раптом він усвідомив, що не хоче, щоб вона йшла. Йому хотілося, щоб вона лишилася. Він не знав чому, та просто не хотів залишатися на самоті.
«Мені здалося, що ти моя дружина, — почув він власний голос. — Я прокинувся і подумав…»
Він зробив ковток віскі, зайшовшись кашлем, коли воно пішло не в те горло. Рут лишалась у тіні, дослухаючись.
«Вона повернулася, знаєш, — сказав він. — Я поховав її, та однієї ночі вона повернулася. Вона мала вигляд… зовсім як ти. Обрис, тінь. Мертва. Але повернулася. Я спробував бути з нею. Намагався, але вона більше не була тією ж… знаєш. Їй лише хотілося…»
Він урвав схлип, що підіймався горлянкою.
«Моя власна дружина, — сказав він тремким голосом, — повернулася напитися моєї крові!»
Він відставив склянку на стійку бару. Розвернувшись, метушливо пройшовся до вічка, знову розвернувся та попрямував назад до бару. Рут промовчала; вона просто стояла в темряві, слухаючи.
«Я розправився з нею вдруге, — сказав він. — Я мав учинити з нею те саме, що й з іншими. З власною дружиною». З його горлянки долинув здушений звук. «Кілок, — страхітливо промовив він. — Мені довелось увігнати в неї кілка. Це єдине, на що я спромігся. Я…»
Він не зміг завершити. Довго стояв, безпомічно здригаючись, щільно заплющивши очі.
Потім знову заговорив.
«Минуло майже три роки, як я зробив це. Та й досі пам’ятаю все, воно досі зі мною. Але чим я можу зарадити? Чим можеш ти зарадити? — Він вгатив кулаком об стійку бару, коли скорбота за минулим переповнила його. — Хоч як намагайся, тобі не забути цього — не звикнути до цього — ніколи не втекти!»
Тремкими пальцями він скуйовдив волосся.
«Я знаю, що ти почуваєш, я знаю. Спочатку ні, я не вірив тобі. Я був у безпеці, схований у своїй маленькій мушлі. Тепер… — Він повільно, скрушно захитав головою. — За якусь мить усе щезло. Усталеність, безпека, спокій — усе щезло».
«Роберте».
Її голос звучав так само надламано та розгублено.
«За що нас так покарано?» — спитала вона.
Здригаючись, він зітхнув.
«Не знаю, — гірко відказав він. — Немає ані відповіді, ані причини. Так склалося».
Вона наблизилася до нього.
Раптово, без вагань чи зволікань, він пригорнув її до себе, удвох вони міцно тримали одне одного, загублені серед ночі.
«Роберте, Роберте».
Вона огорнула руками його спину, гладячи та стискаючи, його руки міцно її обхопили, він притиснув очі до її теплого м’якого волосся.
Їхні вуста зімкнулися надовго, а її руки несамовито вхопилися за його шию.