«Не знаю, — тихо відповів він. — Я прикінчив кажана. — Він знизав плечима. — Може, я був першим, на кого він напав».
Вона поглянула на нього, не зронивши й слова, від її погляду йому було не по собі. Він говорив далі, хоч насправді не мав бажання цього робити.
Побіжно він розказав їй про основні перешкоди на шляху вивчення вампірів.
«Спочатку я думав, що кілок має уразити їхнє серце, — сказав він, — я покладався на перекази. Але це виявилося неправдою. Я заганяв кілок у різні частини їхніх тіл, і вони все одно вмирали. Тоді я подумав, що річ у крововиливі. Але потім, одного дня…»
Він розповів їй про жінку, що розклалась у нього на очах.
«Я знав, що це не міг бути крововилив, — провадив він, відчуваючи свого роду задоволення від того, що ділиться власним відкриттям. — Я не знав, що робити. Та одного дня мене осяяло».
«Що?» — запитала вона.
«Я взяв мертвого вампіра. Помістив руку у штучний вакуум. Тоді у вакуумі проколов її. Кров пирснула. — Він зупинився. — Але це все».
Вона з подивом дивилася на нього.
«Ти не зрозуміла», — мовив він.
«Я… ні», — визнала вона.
«Коли я пустив повітря, рука розклалася», — сказав він.
Вона далі дивилася без розуміння.
«Бачиш, — сказав він, — бацили є факультативними сапрофітами. Вони живуть як із киснем, так і без нього, але є нюанс. У самому організмі вони анаеробні та вступають у симбіоз із ним. Вампір живиться свіжою кров’ю, бактерія забезпечує його енергією, щоб той міг далі добувати кров. На додачу під дією мікроба ростуть ікла».
«І?» — спитала вона.
«Коли потрапляє повітря, — продовжив він, — ситуація кардинально змінюється. Мікроб стає аеробним і замість того, щоб бути симбіонтом, стає вірулентним паразитом. — Він витримав паузу. — Він пожирає хазяїна».
«То кілок…» — почала було вона.
«Впускає повітря. Звісно. Впускає його і водночас тримає відкритою рану, не даючи їй заклеїтися. Тож серце тут ні до чого. Так що тепер я просто роблю глибокі надрізи на зап’ястях, які не гояться. — Він злегка посміхнувся. — Подумати лише, скільки часу я витратив на виготовлення тих кілків».
Вона закивала, помітила, що келих і досі в руці, та відставила його.
«Ось тому та жінка, про яку я розповів, так швидко розклалася, — сказав він. — Вона настільки давно була мертвою, що тільки-но повітря потрапило в її організм, мікроби спричинили спонтанний розклад».
Вона глитнула, її тіло охопило тремтіння.
«Це жахливо», — сказала вона.
Він глянув на неї з подивом. Жахливо? Чи ж не дивно? Він не замислювався над цим роками. Для нього слово «жах» стало порожнім звуком. Надмір жаху швидко перетворив його на кліше.
Для Роберта Невілла становище, що склалося, було всього лише фактом, звичністю. Прикметники були зайвими.
«А як щодо… тих, які й досі живі?» — запитала вона.
«Ну, — відказав він, — якщо надрізати їм зап’ястя, то мікроб, звісно, стає паразитичним. Але назагал вони помирають від простого крововиливу».
«Простого…»
Вона рвучко відвернулася, її губи стислись у тонку щільну лінію.
«Що трапилось?» — спитав він.
«Н-нічого. Нічого», — відповіла вона.
Він усміхнувся. «До цих речей звикаєш, — мовив він. — Мусиш звикнути».
Вона знову здригнулася, її горло засудомило.
«Ти не схвалюєш Робертові Правила Поведінки В Джунглях, — сказав він. — Повір мені, це єдине, що я можу вдіяти. Чи краще дати їм померти від хвороби і повернутись у стократ жахливішій подобі?»
Вона звела руки докупи.
«Але ти сказав, що багато хто… ще й досі живий, — нервово промовила вона. — Звідки ти знаєш, що вони не залишаться живими?»
«Знаю, — відповів він. — Я знаю мікроб, знаю, як він розмножується. Не має значення, як довго бореться організм, зрештою мікроб переможе. Я виготовляв антибіотики, робив безліч ін’єкцій. Але це не діє, та й не має діяти. Неможливо виготовити вакцину, коли хвороба настільки прогресувала. Їхні тіла не можуть водночас опиратися мікробам і виробляти антитіла. Це неможливо, повір мені. Це пастка. Якщо я їх не вбиватиму, то рано чи пізно вони помруть і прийдуть по мене. Я позбавлений вибору, хоч якого».
Вони сиділи мовчки, єдиним звуком у кімнаті був скрегіт голки, що ковзала канавками платівки. На нього вона не дивилася, натомість утупилась порожнім поглядом у підлогу. Якось дивно, думав він, виправдовуватися за щось, що лише вчора сприймалося як необхідність. За всі минулі роки він жодного разу не поставив під сумнів правильність обраного шляху. Сама її присутність збурила в ньому такі думки, химерні, чужі йому.
«Ти справді гадаєш, що я помиляюся?» — спитав він недовірливо.
Вона прикусила нижню губу.
«Рут», — промовив він.
«Не мені про це судити», — відповіла вона.
«Вірджі!»
Темна постать відділилася від стіни, коли хрипкий крик Роберта Невілла розітнув завмерлу темінь.
Він звівся на дивані, обвів кімнату сонними очима, а серце калатало в грудях, мов якийсь навіжений гатив кулаками об в’язничну стіну.
Хитаючись, він став на ноги, сон ще й досі туманив мозок: він не міг утямити, де перебуває і котра зараз година.
«Вірджі? — знову промовив він непевно, кволо. — Вірджі?»
«Ц… це я», — затріпотів голос у темряві.