За декілька хвилин він поволі звівся на ноги, ухопившись за край верстака. Підлога під ногами пішла обертом, він міцно вчепився, заплющивши очі та спираючись на хиткі ноги.
За хвилину він, затинаючись, дійшов до ванної. Порснув холодною водою в обличчя й сів на край ванни, прикладаючи прохолодний вологий клапоть тканини до чола.
Що ж сталося? Він сидів та кліпав, витріщаючись на викладену білими кахлями підлогу.
Він піднявся й повільно пішов у вітальню. Вона була порожньою. Вхідні двері були прочинені в ранкову сірість. Її не було.
Тоді він згадав. Він почвалав до ванної, відшукуючи напрям за стінами.
Записка лежала на верстаку, біля перевернутого мікроскопа. Він узяв її занімілими пальцями та поніс до ліжка. Опустившись, зі стогоном підніс аркуш до очей. Але літери розмивались і тікали. Він труснув головою та примружився. За якийсь час прочитав:
Роберте,
тепер ти знаєш. Знаєш, що я шпигувала за тобою, знаєш, що майже все мною сказане було брехнею.
Та я пишу цю записку, тому що, коли мені вдасться, хочу врятувати тебе.
Коли я вперше отримала роботу шпигувати за тобою, мені було байдуже до твого життя. Тому що я таки мала чоловіка, Роберте. Ти його вбив.
Але тепер усе змінилося. Я знаю, що ти став настільки ж заручником обставин, наскільки й ми. Ми інфіковані. Та тобі це вже відомо. Чого ти не знаєш — це того, що ми залишимося живими. Ми знайшли шлях до цього і збираємося відновити суспільство, повільно, але впевнено. Ми збираємося покінчити з усіма тими нещасними істотами, яких оминула смерть. І, хоч я й сподіваюся на протилежне, ми можемо вирішити вбити тебе та подібних до тебе.
«Подібних до мене?» — здивовано подумав він. Але читав далі.