Після того, як владу було сконцентровано в руках «донецьких», жодна федералізація їм, зрозуміло, потрібна вже не була. Разом із Януковичем різко змінили свої думки і його однопартійці. Депутат Верховної Ради від Партії регіонів Артем Щербань у червні 2010 року в інтерв’ю газеті «Київський телеграф» говорив, що «федералізація — варіант віддаленої перспективи».
«На даному етапі політичного розвитку це не прийнятно. На мій погляд, як не парадоксально, федералізм можливий тільки у стабільній, економічно сильній державі. Федеральні землі треба ще вміти утримати, щоб одні не побігли у Росію, а інші — в Євросоюз», — розповідав Щербань журналістам.
Така різка метаморфоза доводила, що донбаські політики ніколи насправді не вірили у позитивний ефект федералізації для України. Просували цю тему вони лише з власних корисливих інтересів — для того, щоб виторгувати для себе якісь додаткові преференції. Та коли «донецькі» самі стали владою, ніякого сенсу послаблювати владу центру вже не було. І тема федералізації поступово відповзла з перших шпальт газет на периферію маргінальних форумів та листівок.
Перемога Майдану‑2004 та пов’язані з нею легенди про американське втручання в українські вибори породили на Донбасі нову хвилю сепаратистських рухів. Переважно — маргінальних та маріонеткових, підконтрольних політикам із тієї ж Партії регіонів. Утім, не всі з них відкрито проголошували сепаратистські гасла та використовували антиукраїнську риторику. Більшість маскувало українофобію «антипомаранчевою» політичною позицією. Віктор Ющенко втілював для них усе те, чого вони так боялися і що ненавиділи — Америку, НАТО, Захід, український націоналізм.
Після 2004 року ветерани донецького сепаратизму 90‑х відійшли на другий план і майже припинили нагадувати про себе, проте почали з’являтися нові структури з новими ватажками, про які раніше ніхто не чув. У Донецьку на початку 2005 року вперше заявив про себе Андрій Пургін, який очолив карликову організацію «Союз народжених революцією». У лютому 2005 року ця організація, створена за підтримки місцевої влади, встановила у центрі Донецька невеличке наметове містечко, яке виглядало поганою пародією на Майдан у Києві. Містечко було відвертою фальшивкою. У ньому ніхто не жив, і намети здебільшого стояли порожніми. Учасники акції висунули 12 вимог до нової української влади, серед яких, зрозуміло, були федералізація та надання російській мові статусу другої державної, однак довго намети не простояли, й уваги на акцію практично ніхто не звернув.
У мережі збереглося інтерв’ю Андрія Пургіна, яке він давав у березні 2005 року виданню «Новости Донбасса» і де розповідав про плани своєї організації. У той час головним жупелом для жителів Донбасу була організація «Пора», яка підтримувала на виборах 2004 року Віктора Ющенка. В інтерв’ю Пургін стверджував, що активісти цієї організації тероризують Донецьк і ночами б’ють на вулицях дівчат. Жодних доказів цих звинувачень він при цьому не наводив.
«Ми намагаємося знайти людей, які постраждали і які страждають ночами у нас у Донецьку. Одна дівчина півтори доби у непритомному стані, інша у Красногорівці в лікарні з вибитими зубами та щелепою. Ми все–таки будемо піднімати питання, що «Пора» — це терористична організація, яка тероризує наше місто. І якщо влада не в змозі буде це вирішити, значить, це будемо вирішувати ми», — розповідав Пургін.
У березні 2005 року «Союз народжених революцією» провів біля стін Донецької ОДА акцію проти «Пори». В руках активістів «союзу», очолюваних Андрієм Пургіним та його заступником Сергієм Рибалком, були транспаранти з гаслами: «Пора пороти «Пору», «Пора» — геть з Донбасу». У квітні вони протестували вже проти візиту в Донецьк групи «Океан Ельзи», яка підтримала на виборах «помаранчевих». Тоді ж проявив себе ще один відомий у майбутньому донецький сепаратист — голова Донецької обласної спілки підприємців малого та середньою бізнесу Олександр Хряков. Він заснував у Донецьку рух «За Україну без Ющенка», який регулярно брав участь у різних вуличних акціях у 2005–2006 pp., але, як і більшість маргінальних донецьких організацій подібного штабу, складався фактично з кількох осіб.
